Віктор Близнець - Древляни

— Жартуєте, пане поручику.

— Ні, це не жарт, це боротьба в реальному вигляді. Порядний офіцер не може, не здатний осквернити себе роллю осквернителя навіть на сцені. А вам, як кажуть, і карти в руки, осквернення всього святого — ваше амплуа. Ви скажете одну лиш фразу: «Ми розп’яли Христа і вас розпнемо на хресті».

— Це слова Іуди, а не більшовицького комісара.

— Ми примусимо вас грати, силою примусимо, ви дали нам право на таке насильство.

— А якщо я відмовлюсь?

— У військового злочинця дві перспективи: або — або… Наша гуманність не безконечна.

— Дозвольте, пане поручику, подумати.

— Ідіть. У вас для роздумів ціла ніч.

…Підвал. Шарудить, буркоче, розпирає труби кипляча вода. Аби хоч краплю… Вона тут, коло тебе й під тобою, чуєш, як вона струменить — мов туге червоне литво, та краще й не було б її, близької і недоступної води: вона палить, виснажує, вона бісить тебе дратівливим шарудінням, і хтось гупає кулаком по трубі:

— Розірву!.. Рознесу, більше не можу, братці!

Одного притишили, другий забився в гарячці:

— «Ой летіла горлиця»…

— Мовчать!.. — скрикнув Гарба, і навіть ті, що оглухли були від жару, затаїли подих. — Розкисли, братці, га? А якби поварило в шахті, в отих газах, що й коні дохнуть? — І Гарба давай кресать, ніколи так довго не говорив, це, мовляв, не біда, сидимо в теплі й добрі, як у тещі на йменинах.

Шахтаря накрили вночі, коли він тягнув язика, і вже тут, у підвалі, він зустрівся з своїм командиром — Саньком. Задвигтіла земля, затрусило всіх на цементі, важким, усе наростаючим гулом-котком пронеслось, відгриміло щось металево-грізне. Очевидно, пройшов нагорі панцирний ешелон.

— Товариші. Коли нас поведуть?

— Це ти, ротний? — спитав Гарба.

— Я… Коли нас, питаю, поведуть до стіни?

— Та ще раз, казали, обкрутять на допитах — і в розход.

— Не діждемось, мабуть, нової шаньки води.

— Коб швидше, сюди чи туди.

— А чого питаєш, ротний?

— Гадку маю: по чім тепер мужицьке життя? Щоб не продешевити в судний час.

…Кабінет Прилєснова. Карта «Железнодорожные пути Малороссийского края», навпіл розсічена шаблею. На тлі карти — чіткий, суворий профіль штабного офіцера. Безкровне обличчя, виснажене, здається, постійним недосипанням.

— Чому, скажіть, саме мені випала честь потішати панську публіку?

— О-о-о! Я бачу, ми прилучаємо язичників до таїни християнської віри, точніше— до мистецтва. Зараз я поясню. У ваших очах є той фанатичний вогонь, та войовнича самовпевненість, якої бракує нам, м’якотілим інтелігентам. («Який ти в біса інтелігент, — ротний згріб у кулак непрошений посміх. — Ти такий інтелігент, як мій… пробачте, пане поручику, стеаринова свічка»). Хай побачать, — вів далі офіцер, — хай наочно переконаються благодушні й заспокоєні лицарі честі, яка сила піднялася проти них і на що вона здатна, ця сила.

— Де вона буде, ваша комедія?

— Ви хотіли сказати — драма?.. Відбудеться тут, у приміщенні вокзалу. Там уже готують сцену. Чмир, проведіть полоненого вниз, покажіть, як і звідки його буде проведено за лаштунки.

— Слухаю, вшевродіє!

— Тільки попереджаю: не здумайте жартувати з нами. На сцені й за сценою стоятимуть озброєні люди, шашки наголо, і якщо буде з вашого боку найменший опір чи самовільний рух, я не ручаюсь, що хтось — в порядку оборони — не застосує зброї. Вам ясно?

— Як божий день.

— Все інше розкаже помрежисера.

Чмир повів землячка в касовий зал, де висів плакат: «На путях не лежать». В залі вештались денікінці-кавалеристи, вони ставили рядами обчовгані дерев’яні лави. Десяток чи два таких лав було зсунуто до глухої стіни, вийшов міцний широкий поміст, теслі (очевидно, з місцевих дядьків) збивали й кріпили його дошками. Під стіною на вертикальних упорах вже натягли брезент, прорізали в ньому «двері». І, гляди, знайшовся ж маляр-монархіст, рідкою золотавою фарбою наквецяв пазуристого орла, дві схрещені шаблі над ним і заклик: «Казачий Дон! На защиту России!» Ротний оглянув сцену, зауважив собі, що дерев’яний поміст прилягає до бічних вікон, одне виходить на перон, друге, — на привокзальну площу. «Ой летіла горлиця», — замугикав ротний пісеньку, що прив’язалась до нього, як мара.

Після оглядин Чмир погнав свого бранця в підвал. Вони йшли темними коридорами; низом бозна-звідки тягли дошкульні протяги, повівало сирим настудженим вітерцем. В глибині коридора, де пахло цвіллю й мишами, густу холодну темінь перетинала світла смуга, то були двері на вулицю, і ротний притишив ходу — давно вже не бачив, що там за стінами. «Ф’ю-у! — присвиснув здивовано. — Коли ж воно випало?» Надворі лежав мокрий сніг, та, власне, і не сніг, а рідка бура кваша, коні перетовкли її з грязюкою. Він думав, що тільки зажевріла осінь, аж гульк — випав ранній сніг, випав на зелений лист, на живу і по-живому теплу землю. Ротний замислено дивився за поріг, не відчуваючи того, як ззаду підштрикує своячок, глядів у бурі калюжки, вибиті копитами, і раптом йому здалося: хтось позирає на нього. Хто, звідки? Пробіг очима по снігу, спинився: хм, якась молодичка. Ні, сільське дівчисько. У калошах. Литки червоні-червоні, змерзла. Вискочила з оберемком білизни в куценькій спідниці, в самій кофтині, рукава закачані вище ліктів, на холоді руки парують, і парує мокра білизна, кофтина облягла тугий дівочий стан. Повернула чорняве лице, зирить на нього. Ще мить — і зустрілися погляди.