Віктор Близнець - Древляни

Треба йти. І мати пішла в лісосмугу, знов провалювалась, ухала й сьорбала пекучий холод, і кудись провалювався з нею той сухий облущений клен, до якого вона тяглась; із кучугури, як із крижаної води, мати хапцем випірнула і вчепилась за товсту сучкувату гілку. Потягла на себе, відчахнула гілку, та не відірвала зовсім — клен був старий і жилавий. Довго крутила білі скрипучі в’язи, скипала злістю і лаялась, аж поки не впала з гілкою в сніг.

Тепер уже ломакою цюкала по кризі, на купу згортала дрібні й гострі скалки, збивала мати льодок і згадувала: йшли дощі, йшли дощі з ожеледдю, і дорога, що бігла повз скирту, ще з осені обледеніла. Крізь темний шарок льоду де-не-де проглядали жовті спинки зерна. Жито проросло, викинуло блідо-зелені ключки і таке, поключене, воно заскліло в грунті. Мати відколола увалок криги з землею, розламала й розтерла його в долонях, виськала пучками тверденьку бубку. Скуштувала на зуб проросле жито: солодке… Аби хоч не розкрилася дочка, бо до вечора й заклякне… Солодке жито і пахне млостю весняної ріллі.

Мати стала навколішки, смикнула відро за дужку, дно примерзло, ніби всмокталося в лід, мати смикнула дужче, і відро, глухо дзенькнувши на морозі, під’їхало до неї, а там, де стояло воно, лишився темний обідок. «Пече мороз», — подумала мати. Та їй було не до себе, вона повзала на колінах по скопаній грядці — чорний горбик за валом снігу; вона м’яла й перетирала кожну дрібку землі, хукала в долоні, але порепані, наче дротом порізані, пальці вже не відчували ні тепла, ні холоду; біда, що не зігнеш свої п’ятірні — так і стоять розчепірено, і зерно до ладу не почистиш, хай іде з льодком та землею, дома промиє в решеті, це тобі не просяна лузга, це — хліб.

Мати стояла навколішки, їй звело поперек, ну просто колом поставило, і шкіра піднялась на голові, всю обсипало кольками, вона вперше застогнала і, стогнучи, хотіла виправити ноги — і раптом у клубок звело сухожилля, стрельнуло в п’яти і в шию, вона скрикнула і впала правцем. Коли б снігом натерти під жижками, та хіба доберешся, ні тобі дихнути, ані ворухнутись, будь що буде, вона полежить — само відпустить. Їй тягло-сотало жили, щось неначе бренькнуло й порвалося — зацебеніла дика палюча кров, у грудях порожніло, терпло від холоду, і біль затихав, затихав, затих…

Пора б і вставати; бачся, й дня не було, а вже темніє, небо захмарило, затягло сірою пеленою; але вона не важилась встати, присипляла в собі, заколисувала глухі позиви болю. Врешті-таки відчаїлась — поволі, поволі звелась на правий бік. Прислухалась до себе: здається, відбренькало. І тоді підтягла відро. Кулаком пригнітила пухкий, мов гнійок, житній послід. Мало. Скільки ж того проросту з відходом — і по вушка нема. А змиєш, просушиш, чи й вийде жменя. На більше не стачить сил, це вона розуміла, бо ще топтати снігу та снігу, де те село, ген-ген за горбом острішки хаток.

Зламавши болючий поперек, сіла. Треба було б перевзутися, онучі язики поспускали, зашкарубло ганчір’я, в халявках і чунях — крижана жорства, вона примерзла до голого тіла. Мати потяглась до носків — не пускало, от ніби кілком підперло груди. «Бог з ним, — подумала мати, — якось і так подибаю». Стогнучи, вона підважила скам’янілий кістяк, хотіла розправити спину — той же кілок не пускав, і так, зігнувшись, скована болем, пішла.

В холодному небі мигтіла самотня зоря, і мати подумала:

«Яка далека зоря, і як синьо світить». Їй здавалось, що вже й думки її замерзають на вітрі, ледь-ледь копошаться, мов неживі. Щось далеке й забуте, ніби аж з того світу, спливло їй на пам’ять: ніч, двоє в степу; Санько і вона, втікачка; над ними зорі південного степу, і він казав щось хмільне… про втечу й походи… Те видіння, як пушинка снігу на віях, блимнуло й зникло: було чи й не було воно?

Тільки в небі холодна самотня зоря і в степу вона — холодна й самотня жінка… Треба йти.

І мати, сліпа й сонно-байдужа, почовгала далі, вже ні про що не думаючи.

Шкварчав під ногами сніг, ноги були чужі, просто чавунні колодки, вони із землі вбирали холод і прискали морозним приском у стегна, в заніміле серце, в оголений череп. Її гойдало, і степ гойдався, напливали, кидались на неї білі гребінчасті хвилі, то зринав, то раптом зникав за кучугурами обвуглений хребет вітряка, якого звалили німці; вітряк лежав горілиць, довгий і чорний, як хлібороб, розкинувши на снігу натруджені руки-крила. Мати поминула вітряк, забухикала й зачовгала живіше; з гори було видно конюшню — такий собі кагат снігу з темними душниками при землі, з темною пащею дверей; у дверях конюшні стояли мужики, там був староста і ще хтось, але мати не бачила їх, вона позирала далі.