Віктор Близнець - Древляни

Що далі в степ, то ніби глибші були замети, вони вставали хвиля за хвилею, круті замети й сині причаяні тіні за ними; зблизька чисто-білий, степ темнішав і суворішав з глибиною. — ставав світло-сірий, сіро-смушевий і холодно-синій аж там під небокраєм. Степ зрівняло й закучугурило, і мати греблась навмання, вже не вибираючи дороги, байдужа до снігу й морозу. Коли-не-коли вона озиралась назад, дивилась на протоптану стежку, що немічно й самотньо кривуляла поміж заметів; та куца стежка вела за пагір, он і білий вершечок хати, вікна — мов синові очі, з холодним слюдяним блиском. «Мамо, ти йдеш?» — «Йду, сину. Треба йти». Їй застудило в груди, вона засунула руки в рукава, вся зіщулилась, щоб не розхлюпать останнє тепло, і, бухикаючи, пішла хутчіше.

Світало. Широко розлягався безмовний степ, брався міцний мороз — з рипучим сухим вітерцем. Він повівав з лівого боку, бив якраз під серце, і мати часто зупинялася— щось давке спирало їй дух. Тоді відкривала обпечений рот і так стояла — змертвіла, ні вдихнути, ані видихнуть не могла; сльози котились борозенками і на щоках замерзали. У цю мить ніхто б не дав їй сорок, а, мабуть, сповна сімдесят-дев’яносто літ; як буває в глибокій старості, очі в неї провалилися, рот запав, лице було грушево-чорне, воно усохло й здрібніло, як груша-сушка в попелі. Та й уся вона була всохла й підточена; здавалось, аби не куфайка і не підв’язки, тут би й розсипалась на морозі.

Треба йти…

Струсила туманець в очах, бухикнула і пішла. Пішла якось боком, степ одним своїм краєм наче піднімався в небо, і голі кущі лісосмуги тікали за білу гору, її штовхало в замети, вона греблася руками в снігу, вставала і йшла в каламутний світ. Зараз вона дивилася тільки туди, де сіріли вершки лісосмуги, за якою здіймався великий горбатий намет з чорним кублом, — то була скирта соломи. Мати сама топтала цю скирту, і вона їй снилась у страшну заметіль, уві сні їй пахла хрустка житня солома, пахла солодко-глевким м’якушем, тим рятівним зерном, що осипалося з решет на дорогу. Вона все обдумала й наготу… А віник, бач, забула. Ну, нічого, якось обійдеться, найстрашніше минуло — доповзла. Останні кроки вона майже бігла біжком, снігу набрала і за пазуху, і за халявки, і в рукава.

Стала, віддихалась. Господи, і не видно тієї скирти — замело. Біла гора з дашками, в білим зривиськом стін. Лиш в одному місці вивихрило глибоченне кубло — ніби душник для соломи. Кубло чорним оком позирало на матір. І мати з ляком дивилась у те чорне кубло. Як же його приступитись до скирти? Хотіла було повзком доповзти — пірнула по шию в сніг, заойкала — окропило студеним жаром, аж судома звела їй жили під пахвами. Поколотилась, похукала в пазуху, заходилась відгрібати сніг. Все вона звикла робити своїми пучками — і насіння саджати в лунки, і шпарувати кожну щілину в хаті, і ськати дітям голівки, — то й зараз, відклавши совок, мозолями розгрібала канаву. Зверху сніг пухкий, ще не влежався, і мати пригоршнею, як совком, відкидала його набік. Вітерець підхоплював білу порошу, розсівав попід скиртою. Мати немовби зігрілася — може, в канаві було затишніше, а може, трохи розігнала з холоду кров, бо вона клюкала й клюкала носом у замет, ногами викублювала ями, а зрушений сніг вичерпувала геть. Потім вона подумала, що відром буде краще, взяла бляшане відерце, своїми п’ятірнями натоптувала його і жбурляла сніг подалі; канава за нею росла й глибшала. Мати й не відчувала, як пальці прилипають до заліза, як під лопатки б’є дрібний лихоманний дрож. Нарешті вона доступилась до скирти, з-під снігового дашка висмикнула жмут соломи. Мабуть, ще з осені скирта замокла, солома зляглась і пожухла, а коли задуло — остюччя й полова змерзлися в кім’я. Спробувала мати провіять солому (чи десь не завалялася зернина), але з того нічого не вийшло: руді кім’яхи грудками падали на сніг.

Мати опустилась на припічок снігу, так і сиділа — звісивши голову, склавши на колінах чавунні руки; одежина, мов коробка, стовбурчилась на ній, вітер гасав по всьому тілу, вона заснула, сліпа й безсила. Та знов, десь у найглибшій комірчині приспаної свідомості, ледь-ледь заборсалась думка чи згадка, і їй причулося, як за снігом, за білою горою тихо вуркоче молотарка, жито осипається на дорогу (степова дорога проходила тут під лісосмугою), і жито хлюпало на землю, у теплу пухку пилюгу… «Мамо, гляди, я вже поправилась»… Треба вставати.

Треба вставати, і вона піднялась, і заточилась у темряві, сніг був жовтий, розпливався жовтими кружалами, тьмяне світло наповнило її холодом і холодною тверезістю. Аби швидше отямитись, вона заходилась пробирати місце під скиртою. Руками й відром бурхала сніг, верхню кору обвалювала чунями й колінами, біле місиво відгортала ліктем. Вже й очистила п’ятачок під скиртою, сходила на межу, де чорніли вершки бур’яну, наламала сухого полину, аж гірко стало в очах, і промела віником свій п’ятачок. І все було б нічого, та під снігом лежав шарок осінньої криги, зеленкуватої від проросту, подзьобаної дощем. Мати намагалась колупати льодок пальцями; чорні й граблясті, як штурпаки, пальці її не слухались, нігті задиралися, з-під них виступала чорна, мов дьоготь, кров і замерзала тугими дробинками. «Ой же дурна, — присварила себе мати, — не взяла ні ключки, ані кийка». З болючим хруском розігнула спину. Недалеко сірів лісок; то був і не лісок, а чахленька лісосмуга, заметена снігом: крізь темне рідке галуззя просвічувало синє поле і синє холодно-іскристе небо. Либонь, повертало на обід, але мороз не спадав, все так же викрешував на снігу сині язики вогнів.