Віктор Близнець: Древляни

Грицай мовчав. Мабуть, зважував: брати чи не брати на свою шию такий хомут.

Про Чмирів казали в селі: обійди та плюнь, здоровший будеш. Жили Чмирі, як лишай на дереві. Плодилися, вигрівалися на сонці, одні лягали в землю, інші з’являлися на світ, але ніхто ніколи не бачив, щоб Чмирі бодай соломинку переламали. Була в них латка землі, так на ній, у бур’янищі, лиш сусідські кури кублились. Двір стояв чорний, немовби вигорів, і хата як після пожежі — облізла й перехнябилась. Чмирі паслися з того, що давала земля задарма. Там ягід назбирають, там грибів, там, дивись, дурна риба скочить до рук, там підберуть те, що зверху лежить. За цей дурняк поплатився колись один з Чмирів, лисий парубок Гаврило. На чужому весіллі набрався, як жаба мулу, не донесли його ноги до хати, а вклали серед дороги в баюрі. Тоді в старому поліському селі просто по вулицях блукали свині, хоч і свійські, але дикуваті — худющі, немов хорти, з рудою наїжаченою шерстю. От свиня, блукаючи, надибала Гаврила, рох-рох, і давай смакувати хрящами. Обгризла п’яному вуха до корінців, од носа лишила тільки дві дірочки. Так і звікував Гаврило з обчухраною, мов капустяний качан, довбешкою.

Чмирі жили не по-людськи і вмирали не по-людськи.

Денисів батько втопився. Йшов з лісу додому, якраз повідь була, залило водою низи. І що б йому піти на місток? Сажнів сто, не більше. Але він почухав потилицю: далеко. Почвалав убрід, закрутило його — і булькнув на дно з краденими чобітьми. А Денисового брата, кажуть, власна гвинтівка вбила. Служив той у війську, довго служив за віру, царя і отечество, аж тут війна з турками. Чмир як Чмир, за всю службу ані разу не чистив свою гаківницю. Ствол забило піском, трусни — павучат витрусиш. Як він обводив круг пальця своє начальство, лишається таємницею. Так от. Погнали солдатів у бій. Турки в атаку, наші — ура за царя! Чмир прицілився, клацнув, гвинтівку як рвонуло та осколком — хрясь! — бахнуло вояку по лобі, тут і спочив «бравий» солдат.

В інших Чмирів доля була не краща. Того застукали на гарячому (переплутав, де своя клуня і де чужа), той за легким хлібом подався на Кубань та й здимів. Тільки Денис, здається, поклав собі вмерти власною смертю, держався хати, як гнида кожуха, літом і зимою висихав на печі. Три сини-соколи дужими плечами підпирали батькові стіни, підпирали завзято, аж тріщали порохняві сволоки.

— Так ви той, — кахикнув Денис, — візьміть синів, чорти б їх узяли. Я сам пішов би, так сухота-ломота, яка вже робота.

«Звісно, ломота, — буркнув про себе Грицай. — Колода від лежнів гниє, не те що людина». Він хотів було мовчки рушати, але в цю мить заревла корова у Денисовому хліві. «У-у-у-уг!» — не заревла, а застогнала голодна скотина, і безнадійна коров’яча туга вжалила Грицаєве серце. Він кинув оком на чорний Денисів двір, на якусь неприкаяну, наче забута кузня, хату і сказав:

— Піднімайте хлопців, та швидше, бо нерано.

Але Грицаю довелось попождати.

Як будив Денис парубків, важко сказати. Чути було, що в хаті гуркоче дерев’яний піл, сиплеться дранка, двигтять стіни, наче б’ються там лошаки. Аж ось гримнули цебра в сінях. Далі малювалась іконна картина. Одвірки були перекошеною рамою, а бородаті хлопці в полотняних сорочках до колін — хрестовим розп’яттям. Один за одним, мов святі образи, з’являлись вони в квадраті дверей, дерли до вух сонні роти, «гу-а-а-а!» — розлягались могутні позіхи, руки з хрускотом тяглися до неба. Видно, батечко підсобляв коліном, бо ісуси, гикнувши, вилітали з іконної рами.

Денис зняв з кілка щербату косу, всучив її старшому синові і випхав парубків за ворота.

Тут відбулась сценка, здається, дрібна, але вона відгукнеться потім.

Грицай вдруге намірився йти, коли це вибігла Марфа, його дочка. Гордовита красуня полісянка з глибокими сірими очима, виніженим білим личком, вона, видно, розпашіла біля вогню, бо вся рожево світилась. Марфа вибігла з хати, тицьнула в батькові руки вузлик:

— Нате, свіженькі пиріжки спекла, — і метнулась назад. Чмирі підковою заступили їй дорогу, котрийсь ущипнув русокосу гордячку, тут же пролунав дзвінкий, ляпас. Це сталося просто й блискавично. Чмир ковтнув облизня, не моргнувши оком; Марфа, як лісова козуля, стрибнула в кущі та в двір. Парубки, мов нічого не скоїлось, перевальцем пішли за Грицаєм.

— Басарабська шльондра, — тільки буркнув хтось із Чмирів услід русокосій.

У Дениса сльозилися очі. Здавалось, він плаче, одірвавши дітей від серця. На шляху маячіли невиразні постаті: попереду клятий сусід-щупляк, на шворці за ним, заступаючи небо, йшли Чмиреві сини-соколи.