Віктор Близнець: Древляни

Ми, діти, дуже любили зимові вечори, коли батько вилазив до нас на піч, нам одразу ставало святково тісно на черені, і батько, підклавши свої гіллясті руки під наші голови, починав розповідати. Він був тесля і свої спогади оздоблював так же майстерно, як, скажімо, скриньки або полички. Він творив поеми, повісті й драми, в яких гриміли шторми революції, билися й умирали мужицькі полководці, філософи і правдолюбці…

Я давно задумав книгу з батькових оповідок та все відкладав, боявся сфальшивити, боявся потьмарити словесним пилом найсвітліші враження. Справді, чи зможу донести хоч краплину лукавої народної усмішки, передати спокійний розважливий тон людини, що пройшла, як казала мати, і Крим, і Рим, і мідні труби, наїлась баченого й пережитого по зав’язку? Не берусь — не зможу. Хочу всього-на-всього дещо переказати з чутих оповідок, переказати по-своєму, гірше, звичайно, від самого причетника…

Солдат, що немало повоював на своєму віку, батько цінував слово, як патрони. Він часто повторював: словом можна убити і словом можна підняти з мертвих. Або ще так: добре слово не сорочка, а душу гріє. І коли він у пам’яті перебирав минуле, вголос роздумував над тим, що було та билом поросло, то робив це заради одного: словом своїм піднімати й підбадьорювати інших.

Отож і почну з батькової притчі…

Ветхий пліт обвалився, почорнів, лозу в одному місці наче возом вирвало, в ту дірку Денис підглядав, як збирається сусід на косовицю.

Розвиднялося. Сонце ліньки вставало з теплого кубла, воно, обважніле й заспане, нехотя лизало росу на лугах за річкою. Сонце блукало в долині, а тут, за хатами, ще таїлася полохлива синювато-холодна тінь червневої ночі. В таку рань лиш погріти старечі кістки, і Денис не вийшов би на зорю з доброї волі — нужда погнала. Він став за рогом, трудно постогнав, аж, здається, весь полегшав, у холоші набралося димної свіжості— ух, швидше під рядно! Намірився бігти, але зупинила цікавість.

Грицай товчеться, сусід.

Чорти його батька знають, коли він спить. Вже хлів почистив, парує свіжий кізяк на гнойовищі. І двір од клуні до воріт вишкріб, наче язиком вилизав. І підправив стіжок торішнього сіна, стеблину до стеблини склав, обгріб, ще й вилами приткнув. Чорти його батька знають, у людей запас, худоба й старого не з’їла, а воно, загребуще, не спить, косу лаштує, дня йому, бачте, мало.

Дірка в огорожі така, хоч возом заїжджай, Денисові й голови не треба задирати — сусідський двір як на долоні. Ну от, гахкає. Клинки набиває. Коса в нього клепана, він ще звечора клепав, чорти б його клепали, не давав заснути. А тепер оно для годиться шмаргонув мантачкою, пальцем попробував жало — і цмокнув. Видно, гостра коса, то й цмокає, щоб тебе в болоті цмокало.

Дениса проймають дрижні, жовте зів’яле тіло його колотиться. П’ятірнею вп’явся в підштаники, на груди цупить, кулак аж під ребра загнав, немов за душу вхопився, щоб вона, клята, не вискочила. Обличчя в Дениса — як сухий реп’ях, між тих колючок зблискують вогники. Підштаники полотняні, матню іржа з’їла, сяка-така сорочка була — з плечей парубки здерли, літо собаче, добра б йому не було, — ух! — за спину шкребе, очі сльозяться, прогавиш, що там сусідечко робить.

Грицай не бачить Дениса, котрий героїчно страждає, підглядаючи в діромаху. А може, й бачить, та звик до дідової матні. Словом, він хазяйновито ладнає причандалля. Обгорнув ганчір’ям брусок, обгорнув похідну бабку й молоток — і в торбу. Задумався: чи все? Заходився вкладати їжу: сало й часник — без цього ні смик, жбан для води — теж сюди.

Денис поїдав очима Грицаєву торбу. Ге! Як на тиждень напхав. Вишкварка, самі кістки та жили, а їсть, мабуть, — як не в себе. О, вже зібрався, кинув на плече косу й граблі. Воно сухе та прудке, і на піч не вкладешся, як буде Грицай під лісом.

Денис посилає очі за сусідом, і видиться йому рівний, без єдиного корча й горбочка Грицаїв луг, а рядом свій — поприщений, там купи гнилля, там замулило, там лоза погналася. І сьогодні сусід виголить свій луг, а на Денисовому поляже і той чубець, що наріс; корова світить ребрами, і пліт обвалився, собаки наче розтягали його.

Грицай вийшов на вулицю.

Денис ще глибше пхнув кулака в зів’ялий живіт. Щось смоктало його за душу — не втерпиш.

— Грицаю! — кахикнув Денис.

— Ну? — коса й граблі описали півколо.

— Візьми й моїх лобуряк. Хай сіна вкосять, а ти пригледь.