Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Увечері граф Станіслав із насолодою влаштувався у зручному кріслі в бібліотеці замку. Він обожнював ці хвилини спілкування з книгою, коли мирно потріскують дрова, а камін випромінює тепло домашнього вогнища. Запах, що панує в бібліотеці, не можна порівняти ні з яким іншим: тут перемішалися запахи клею, шкіри, фарби, багаторічного пилу. Вдихаючи цей аромат, можна відправитися в подорож по Індії чи Америці, прочитати відверті спогади мадам де С* або просто, взявши читаний-перечитаний томику шкіряній палітурці, з яким пов’язані приємні події в минулому, просидіти весь вечір, не розгортаючи його і вдивляючись у сполохи вогню, намагаючись подумки направити події того, минулого, життя зовсім в інше русло, відчуваючи при цьому всередині приємне збудження і трепет.

Бібліотека у Вишневці була однією із найкращих в Україні. Граф Станіслав із графом Михалом частенько сперечалися, чия налічує більше книг і раритетних документів, наводячи все нові й нові аргументи. А приїжджаючи в гості один до одного, обов’язково привозили в подарунок свіжі видання, потім гість усамітнювався в бібліотеці, а задоволений господар наказував його не турбувати. Знаючи цю звичку чоловіка, Жозефіна без зусиль знайшла Станіслава. Граф із дивакуватою усмішкою на обличчі витав десь далеко, але, побачивши графиню, опам’ятався.

— Люба, у нас виникли непередбачені труднощі.

— Які ж, Стасе?

— Річ у тім, що наш маршрут збігається з маршрутом графів Сєвєрних. З одного боку це непогано, з другого — жахливо.

— Ти хочеш сказати, що великого князя скрізь зустрічатимуть з царськими почестями, і наша романтична подорож може бути зіпсованою?

— Саме так. Тому пропоную завтра попрощатися з усіма і вирушити в дорогу, не чекаючи великого князя.

— Я згодна. Нам потрібно поспішати, адже я все життя мріяла побачити венеціанський карнавал та взяти в ньому участь.

Уранці граф Потоцький попросив аудієнції у короля. Станіслав Август розбирав пошту.

— Цікаво-цікаво! — вигукнув він і перевів погляд на Потоцького.

— Що так здивувало вашу величність?

— Лист із Парижа. У мого брата Людовика нарешті народився син — спадкоємець французького престолу. Але не тільки ця приємна новина мене так захопила. Після Вишневця я маю намір відвідати Кам’янецьку фортецю. Так от, для коменданта фортеці генерала де Вітте у мене теж сюрприз: його невістка Софія де Вітте народила йому онука. І першим порадую генерала я.

— Я чув, ваша величносте, графиня Софія непогана собою.

— Непогана? Як би не так, графе. Вона прекрасна! Сліпуче прекрасна! Це ласий шматочок для будь-якого чоловіка, — король прицмокнув язиком.

— Ви мене заінтригували, ваша величносте!

— Не я один такої думки. До того ж, вона ще й незвичайно розумна. Уявіть, графе, Софія де Вітте була прийнята всіма коронованими особами в країнах, де побувала. Викликала фурор і при цьому, як мені здається, жодного разу не зрадила чоловікові. Принаймні, графи де Прованс і д'Артуа марно намагалися затягнути її в ліжко, а в Парижі рідко кому вдається встояти перед ними.

— Наскільки мені відомо, у Варшаві вона теж відхилила подарунки однієї відомої особи, — хитро усміхнувся граф Потоцький.

— Ось бачите, — засміявся Станіслав Август, — у нас нічого не приховаєш. І при всій моїй повазі до генерала де Вітте і його сім’ї я вважаю, що Йозеф де Вітте — не найкраща партія для грекині. Таку жінку повинна оточувати розкіш, і з часом вона доб’ється цього. Швидше за все, це буде багатий магнат, скажімо, як ви, графе.

Потоцький здивовано поглянув на короля.

— Я ж не сказав, що це будете саме ви, — знову усміхнувся король. — Утім, якщо і зі своїм чоловіком Йозефом ця жінка досягне значних висот у нашому суспільстві, я теж не здивуюся.

— Доведеться познайомитися з графинею — надто вже багато про неї говорять останнім часом.

— Тільки без дружини, графе. Жінки дуже нервують поруч із нею.

Попрощавшись із королем, царським подружжям із Петербурга і господарями, Потоцькі вирушили в дорогу. Через Відень та Венецію вони проїхали майже без зупинок, плануючи познайомитися з цими містами на зворотному шляху. Їх чекала Флоренція, рідне місто Вінченцо Бренни.

Кожен, хто потрапляє до Флоренції, відчуває своєрідний культурний шок і, змушений відкинути снобізм, починає захоплюватися справжнім мистецтвом. Місто-музей, причому музей під відкритим небом, із великою кількістю оголених чоловічих і жіночих тіл на картинах і в скульптурах. Місто, населене богами й алегоріями.