Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Це село я наказала збудувати, щоб воно нагадувало мені дорогу серцю Австрію. Тут усе справжнє! Дивіться, ось млин, а там далі — пташник та молочник. А на лузі пасуться корови!

Графиня Софія справді побачила кілька корів. Вони були дуже чисті, мабуть, мили їх майже щодня, на шиях красувалися кольорові бантики. У струмку дівчата-селянки прали білизну і наспівували якісь пісні.

— Вам подобається? — запитала королева.

— Дуже, — відповіла Софія, а про себе подумала: «Королева створила собі шматочок своєї батьківщини, Австрії, а в мене коли-небудь буде своя маленька Греція», — і зітхнувши, додала: — Тут дуже гарно і по-домашньому затишно.

— Графине, запрошую вас сьогодні ввечері відвідати Оперу. А враховуючи, що король — не великий поціновувач розваг, ми візьмемо в якості нашого провідника і кавалера його брата, графа д'Артуа.

— Залюбки, ваша величносте.

Незважаючи на таку відповідь, Софія розуміла, що з’явитися в Опері без чоловіка, супроводжуючи королеву і брата короля, було дуже ризиковано. Справа в тому, що інтимне життя короля та королеви стало предметом загальної уваги майже відразу після їхнього одруження. Сім років у них не було дітей, і винним у цьому був король, який боявся зробити просту операцію. Людовик одразу став героєм вуличних памфлетів, злих віршиків і карикатур. А королева тим часом влаштовувала маскаради, бали, на яких завжди був присутній «його величність» флірт. Та коли король нарешті зважився зробити операцію і королева завагітніла, писаки відразу ж переключилися на неї. Марію Антуанетту звинувачували в тому, що ця сексуальна хижачка зраджувала чоловікові наліво і направо, і дочку народила зовсім не від короля… Пісеньки, вуличні п’єси, «випадково знайдені» уривки листів і рукописів містили як легкі інтимні натяки, так і відвертий бруд. Але королева була чиста перед чоловіком, дуже його кохала і не зважала на всю цю маячню. Так само, як і король.

Ось у таку ситуацію і потрапила Софія. Придворне життя завжди сповнене непередбачених поворотів, випадкових злетів і падінь, дивовижних подій і їх наслідків. Вистава пройшла чудово, публіка однаково добре сприйняла приїзд королеви і гру акторів, хоча відокремлювати одне дійство від іншого, напевно, не варто. Це все — один спектакль, заради якого слухачі й зібралися в Опері.

Відгуків на відвідування Опери графинею Софією де Вітте довелося чекати недовго. На третій день у вітальню увірвався розлючений Йозеф із брошурою в руці.

— Поглянь, що вони пишуть! Це переходить усі межі!

Пасквіль називався «Моє рогате стадо». На першому малюнку була зображена ложа в театрі, у ній — молодий чоловік в оточенні двох вагітних жінок. Одну з них він тримав за оголені груди, голова іншої лежала в нього на колінах. На другому — пастух пас рогатого кабана з короною на голові і козла у формі полковника армії Речі Посполитої. Доповнювали малюнки досить мерзенні віршики.

Усе це, природно, зачепило б самолюбство будь-якого нормального чоловіка.

— Я обов’язково знайду цього пасквілянта і поспілкуюсь із ним тет-а-тет!

— Йозефе, ця мерзенна людина не варта навіть твого погляду. Не зважай на цю писанину, як це роблять король із королевою.

— На щастя, я не король і можу захистити свою честь і честь своєї дружини!

— Йозефе, дорогий. Ти ж знаєш, мені зараз не можна хвилюватися, інакше молодому графу де Вітте це може не сподобатися, — обняла чоловіка Софія.

— Добре, Софіє, більше про це ні слова, — погодився з дружиною Йозеф, ніжно погладжуючи її по животику.

Але залишати цю справу граф де Вітте не збирався. Дуже швидко через офіцерську братію він вийшов на друкарню, де була виготовлена брошура, а там — і на її автора. Ним виявився збіднілий барон Періньяк, що знімав квартиру на Монмартрі. Граф де Вітте взяв із собою двох офіцерів-секундантів і відправився на Монмартр. Періньяк був удома і зі своїми товаришами весело обговорював якийсь малюнок.

— Чим зобов’язаний вашому візиту? — барон не спромігся навіть привітати офіцерів.

— Ви автор цього пасквіля? — почав без передмов де Вітте.

— Припустимо.

— Ви, пане, мерзотник! І я, граф де Вітте, викликаю вас. Прошу призначити час, місце і вид зброї.

Зневажлива посмішка миттєво зійшла з вуст барона. Він злегка зблід і дещо розгублено відповів:

— Я до ваших послуг. Завтра опівдні в Булонському лісі. Битимемося на шпагах.

Увечері Йозеф був дуже веселий, балагурив, смішив Софію, десь навіть перегравав. Софія не помітила підвищеної нервозності чоловіка. Вранці де Вітте залишив на своєму робочому столі записку, в якій усе пояснив, і, поцілувавши перед від’їздом дружину, вирушив до Військової школи, а звідти — із секундантами до Булонського лісу.