Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

За вечерею Потоцький узяв слово.

— Ще вчора я вважав себе дитиною, сином, вільним від прийняття багатьох серйозних рішень (це робили за мене батьки), — він змахнув сльозу. — Але сьогодні дитинство і юність залишилися позаду, сьогодні в родині я старший і єдиний чоловік. І я обіцяю своїм близьким, що не зганьблю славного прізвища Потоцьких. Нехай земля буде пухом батькові й матері.

Граф Мнішек із Жозефіною залишилися на кілька днів погостювати у Потоцьких. Прогулюючись якось по парку, Мнішек звернувся до Станіслава:

— Графе, ми незабаром збираємося їхати, і я прошу тебе вислухати мою пропозицію. Або навіть рішення. Ми з твоїм батьком добре ладнали, ти мені як син. Тому ми з Жозефіною не можемо залишити тебе в такому стані. Збирайся, поїдеш із нами в наш маєток у Дуклі. Там ти зможеш трохи забутися і відволіктися.

— Спасибі за вашу турботу, графе, — відповів, трохи подумавши, Станіслав. — Боюся, що саме зараз я навряд чи маю право залишити тут сестер. Я і так довго був відсутній у своєму маєтку. До того ж необхідно вирішити всі спадкові справи, розібратися з паперами, ввійти в курс господарювання.

— Ну що ж, я чую у твоєму голосі рішучість Потоцького. І це мене радує. У будь-якому випадку, ми завжди будемо щасливі бачити тебе в нас у Дуклі. А якщо виникнуть неясності зі справами, можеш розраховувати на мою допомогу або допомогу мого керуючого (я йому цілком довіряю).

— Домовилися. Ну, а в гості до вас я обов’язково заїду. На коли запланований від’їзд?

— На післязавтра, — відповів Мнішек.

Минуло небагато часу, і граф Станіслав зібрався в гості до Мнішеків.

Замість планованих трьох місяців Потоцький провів у Дуклі півроку. У маєтку Мнішеків була дуже пристойна бібліотека, та й Жозефіна виявилася цікавою співбесідницею. А її енергії вистачило б на трьох. Дівчина своїм вибуховим характером наче доповнювала спокійного і розважливого Станіслава. І ще, зауважив про себе молодий граф, за останні два роки вона просто розцвіла і перетворилася на вродливу молоду жінку…

Так-так, вродливу й одну із найбагатших наречених у Речі Посполитій. Її мати Марія Амалія Фредеріка фон Брюль була другою дружиною Георга Мнішека. Як дочка першого міністра вона здобула чудову освіту. Вільно писала і розмовляла сімома мовами: німецькою (батько був німцем), французькою, італійською, англійською, іспанською та латиною. Після переїзду батька до Польщі опанувала і польську. Прекрасно орієнтувалася у філософії, літературі й музиці. Мала схильність до малювання. Природно, всі свої знання передала єдиній дочці Жозефіні.

Жозефіна була рухливою дівчиною. Довге світло-русяве волосся спадало на гарні округлі плечі, які вона вдало підкреслювала відкритими сукнями. Бешкетні карі очі освітлювалися милою усмішкою, що майже не сходила з обличчя. Прямий ніс, можливо, був трохи завеликий, але зовсім не псував правильних рис обличчя. Загалом, ця молода жінка була сповнена оптимізму і життєлюбства.

Потоцький проводив із нею багато часу — кращого співрозмовника і лікаря від нудьги важко було й побажати. Молоді люди зблизилися як брат і сестра.

Коли через півроку Станіслав повернувся до Кристинополя, він зрозумів, що сумує за Жозефіною. Швидше за все, це було не кохання, а потреба у спілкуванні, навіть у мовчанні, але вдвох. Потоцький розривався між Кристинополем і Дуклею, та й батько відпускав дочку зі Станіславом у Кристинопіль. Молодість бере своє, і якось, прийшовши до спальні дівчини, Щенсний там і залишився.

Почався новий етап їхніх стосунків: вони стали коханцями. Тепер у графа Станіслава вже не лишалося шляхів до відступу, він був приречений на шлюб із Жозефіною Мнішек.

Граф Георг Август радісно сприйняв прохання Потоцьким руки і серця Жозефіни.

— Я дуже задоволений, діти мої, що ви прийшли до такого рішення. Для нашої родини дуже велика честь поріднитися з вашим родом, Станіславе, і твої батьки мріяли мати своєю невісткою Жозефіну. Але чи сильні ваші почуття? — запитав граф Мнішек.

— Так, графе, — почав Станіслав, але Мнішек перебив його:

— Сподіваюся, після весілля ти називатимеш мене батьком. Хоча можеш починати вже зараз.

— Я старатимуся, — трохи зніяковів Потоцький. — А на ваше запитання відповім, що кохаю Жозефіну й докладу всіх зусиль, щоб вона була щаслива зі мною.

— Тату, я теж кохаю Станіслава, — тихо промовила дівчина, і її обличчя вкрилося рум’янцем. — Мені дуже добре з ним і спокійно.