Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Та хіба так можна жартувати? — вигукнув Станіслав. — Батьку, що це означає?

Він із гнівом подивився на Франца Селезія. Після нетривалої паузи Потоцький-старший викликав слугу.

— Домбровського до мене! — наказав він. — Сьогодні я відправив полковника до Львова, а чому він опинився у ваших краях, мені незрозуміло. Втім, ми зараз дізнаємося від нього самого.

— Ваша світлосте, — схвильований слуга повернувся. — Полковника немає в палаці, немає і його загону.

— Хто-небудь знає, де він?

— Ні, з ранку його ніхто не бачив.

— Проте все це дивно, — вимовив Франц, майстерно вдаючи подив. — Хвилину, панове.

Із цими словами граф вийшов із кімнати і попрямував до себе в кабінет. Незабаром він повернувся.

— От негідник! — закричав Франц Селезій. — Він пограбував мене.

— Як пограбував? — зблідла графиня Анна.

— Відкрив сейф і забрав усю готівку. — Потоцький-старший повернувся до слуги і наказав:

— Полковника Обуха до мене!

— Батьку, про які гроші може йтися? — у Станіслава тремтіли руки. — Я зараз же вирушаю на пошуки Гертруди!

— Не гарячкуй, Стасе. Такі питання не вирішуються з плеча.

До кімнати спішно ввійшов полковник Обух, який командував полком козаків Потоцького.

— Слухаю вас, графе.

— У нас великі неприємності. По-перше, щезла Гертруда. Татарський загін напав на будинок у Новому Селі і викрав її. По-друге, зник Домбровський разом із пристойною сумою грошей з мого сейфа. Завтра зранку збереш два загони, обнишпориш усі стежки, опитаєш усіх, хто хоч що-небудь бачив або чув. Я розраховую на тебе, полковнику.

— Батьку, дозволь мені очолити загін із пошуку Гертруди! — вигукнув білий як сніг Станіслав.

— Ні, сину, ти занадто збуджений. Тут потрібна твереза голова. Залишишся в палаці, і тобі постійно доповідатимуть про всі дії.

Слова «я розраховую на тебе, полковнику» Обух зрозумів правильно. Він товаришував із Домбровським, і той перед від’їздом усе йому розповів. Отож тепер полковник ламав голову, як зробити пошуки, з одного боку, показово активними, а з іншого — безрезультатними…

Станіслав, звичайно ж, не міг сидіти склавши руки і твердо вирішив провести своє розслідування того, що сталося. Вранці, вдосвіта, він відправився у Нове Село, опитав усіх, хто хоч що-небудь бачив або чув у той нещасливий день. Картина вимальовувалася вельми заплутана. З одного боку татари не могли собі дозволити викрадення однієї лише Гертруди — це було б більше схожим на замовлення. Тобто вони повинні були ще де-небудь наслідити. З другого, якщо викрадачі дізнаються, що Гертруда вагітна, вона стане для них тягарем. Що в цьому випадку зроблять з його дружиною? Відпустять? Навряд чи, їм не потрібний свідок. Тоді… Від однієї думки, що його дружину можуть убити, Станіславу стало страшно, настільки страшно, що він довго не міг опанувати себе. Ні, він повинен знайти своє кохання!

Але час ішов, а пошуки не давали результатів. Хтось бачив віз із татарами, що рухався на південь. Але коли Станіслав вимагав привести цю людину, свідок не знаходився. Суперечливі чутки були і про Домбровського: то він пішов на захід до Польщі, то його бачили на сході поблизу Умані. Але доля Домбровського мало хвилювала молодого графа. А дарма. Це була його велика помилка. І навіть коли поповзли чутки про те, що саме Домбровський за дорученням Потоцького-старшого викрав його дружину, Станіслав гнав від себе подібну думку.

Минув березень, настав квітень. Природа прокидалася від зимового заціпеніння. Сонечко спочатку несміливо, а потім усе рішучіше закликало здригнутися дерева, річку, звірів і людей. Ось і птиці з півдня прилетіли, і повітря наповнилося їхнім небесним співом. Але Станіслава не радували ні сонце, ні птахи, ані дзюрчання струмків.

В один із квітневих днів, стоячи біля вікна у своїй кімнаті, Потоцький-молодший спостерігав, як сонце, що світило з ранку, закрила темна хмара.

«Адже сьогодні виповнюється рівно рік, як я вперше побачив Гертруду», — подумав він.

Надворі стало тихо-тихо. Несподівано здалеку почувся гуркіт грому, який наближався.

І раптом у небі сяйнула блискавка і поцілила в дерево, що самотньо росло в полі і повз яке в цей момент у напрямку до їхнього палацу мчав вершник. Тут же пролунав потужний удар грому. І хоча Станіславу стало страшно, він не зачинив вікно, спостерігаючи за вершником. У нього стиснуло серце. Підсвідомо Потоцький відчував, що ця людина скаче до нього, і зараз він дізнається про ВСЕ!