Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Добре, сину мій! — відповів отець Вольф, і сльози з’явилися на його очах. — Я можу втратити місце у вашому будинку, але допоможу тобі. Ні, не тобі, а вам. Я молитимуся за вас. Хай береже вас Господь!

Отець Вольф стримав своє слово. 10 листопада 1770 року відбулося заручення молодих. Станіслав подарував Гертруді перстень із гербом Потоцьких Пилявою, графиня Коморовська коханому — медальйон зі своїм портретом.

26 грудня у найсуворішій таємності в греко-католицькому костелі в Нестаницях ксьондз із Добротвора Длужневський повінчав молодих. Це означало, що для них розпочався новий етап життя.

Лише через тиждень Станіслав Фелікс Потоцький зважився повідомити про своє одруження батькам. Після вечері, коли вся родина зібралася в залі біля каміну, молодий граф оголосив:

— Батьку, мамо і сестри! Хочу повідомити вам, що тиждень тому я уклав шлюб із графинею Гертрудою Христиною Коморовською. Ми дуже кохаємо одне одного і кохатимемо до самої смерті. Ми хочемо бути разом, жити одне для одного. Більше того, через шість місяців у нас буде дитина, і ми обоє мріємо про сина, про продовжувача нашого прізвища. Я знаю, дорогі мої батьки, що у вас були дещо інші плани. Тепер я із трепетом очікую вашого рішення, але яким би воно не було, я хочу розділити свою долю тільки зі своєю коханою.

На подив Станіслава батьки, на відміну від сестер, сприйняли цю звістку спокійно.

— Те, що ти зараз повідомив, для нас уже не новина, за винятком того, що Гертруда вагітна, — зітхнув батько. — Але своє рішення ми оголосимо трохи згодом. Зараз же ти вільний у своїх діях. І хоча ми не дуже раді бачити Коморовську тут, у нашому родовому гнізді, сміття з хати не виноситимемо. Можеш перевезти її сюди.

— Я не згодна з батьком, але підкоряюся його волі, — додала графиня Анна.

— Батьку і мамо! Невже коли ви одружилися, у вас одне до одного не було ніяких почуттів? Невже ви все робили з суворого розрахунку?..

— Не треба так перебільшувати, Станіславе, — перебив сина Франц Селезій. — По-перше, ми укладали свій шлюб, коли нам було далеко за двадцять і, повір, могли розібратися у своїх уподобаннях, думках і почуттях. По-друге, ми не квапилися, як ти, із прийняттям рішення. А ти щойно закінчив університет і відразу опинився в тенетах першої-ліпшої жінки. Ти ще сам не розібрався, що являєш собою в цьому житті, куди прикладеш свої знання та зусилля, а вже приходиш і заявляєш, що зробив спадкоємця — носіть мене на руках! Це не подвиг і навіть не досягнення — зробити жінку вагітною. Це, навпаки, не по-чоловічому: накапостити, а потім розгрібати плоди цього проступку. Отож не дратуй нас. А свою відповідь ми тобі обов’язково дамо.

Коли батьки пішли, сестри обступили Станіслава, обіймали, цілували й вітали. Для них брат був прикладом у всьому, і вони намагалися його підбадьорити і підтримати.

Батьки радилися недовго. На третій день граф Потоцький-батько викликав до себе начальника охорони Домбровського.

— Полковнику, — почав без передмов Франц Селезій, — ситуацію зі Станіславом ти знаєш. Я прийняв таке рішення: необхідно викрасти Гертруду (цим займешся ти). Тільки відбутися це має не тут і не в помісті Кемеровських, краще за все в дорозі. Станіслав не повинен бути присутнім при викраденні. Після того миттєво і таємно перевезти Коморовську у монастир до Львова. Ігуменя монастиря — моя родичка, з нею я сам домовлюся. Гертруду бережи — вона вагітна. Що робити з дитиною, вирішимо після пологів. Продумай усі деталі викрадення і доповіси мені післязавтра.

— Слухаюсь, графе, — відповів Домбровський. — Станіслав нічого не знає?

— Ні, і не повинен нічого дізнатися. Я роблю це заради його щастя. Думаю, у майбутньому він буде вдячний і долі, і батькам.

Через два дні полковник Домбровський постав перед графом із готовим планом.

— Графе, я все продумав до дрібниць.

— Доповідай.

— У маєтку Коморовськихя знайшов людину, яка повідомлятиме про всі переміщення молодої графині. Щойно вона відлучиться, мій загін у складі п’ятдесяти чоловік під виглядом татар (костюми я вже готую) нападе і викраде її. Того ж дня ми доставимо Гертруду до Львова у монастир.

— Татари? Взимку? Тут? — граф Потоцький-старший скривився і замислено заходив по кабінету. — Втім, — погодився він через кілька хвилин, — ідея настільки дурна, що може зійти за правду. Тільки зробити все необхідно в сутінки, щоб приховати ваші пики — на татар ви явно не тягнете. А ця людина у Коморовських потім не видасть нас?