Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Думаю, ні. По-перше, я йому добре заплатив, а по-друге, він діє від імені Станіслава: мовляв, молодий граф дуже ревнивий і хоче знати, де буває його дружина.

— Ну що ж, це, мабуть, розумно. Грошей не шкодуй, — Франц Селезій підійшов до столу і дав полковникові невеликий мішечок із золотом.

— Не турбуйтеся, графе, — в запалі відповів Домбровський. — Усе буде виконано якнайкраще.

— Іди і про все щодня мені доповідай. — Потоцький пройшов до зали, сів у крісло перед каміном і надовго замислився. Чи правильно він вчиняв? У будь-якому випадку, він залишив собі шлях до відступу.

Тринадцятого лютого був морозний похмурий день. Ближче до полудня в палац Потоцьких прискакав посильний із пакетом від полковника Домбровського.

«Графе, — повідомляв полковник, — сьогодні все здійсниться. Молода графиня зранку вирушила погостювати до своєї тітки в Нове Село. Хай благословить нас Господь!»

«Богохульник, — подумав граф Потоцький. — Йде на злочин і звертається до Бога».

Він підійшов до каміна і кинув листа у вогонь — слідів краще не залишати.

Станіслав у цей час теж отримав листа, від Гертруди:

«Милий, хочу погостювати у тітки в Новому Селі два дні. Післязавтра забирай мене (ні, нас!), і ми вже ніколи не розлучатимемося».

Потоцький-молодший усміхнувся і поцілував листа. І тут у нього раптом стиснуло серце. Якесь недобре передчуття опанувало ним. «Ні, — вирішив Станіслав, — поїду до неї завтра. Потрібно бути разом».

Із цієї хвилини і для батька, і для сина час потягнувся неймовірно довго. Але ні той, ані інший не могли припустити, що сьогоднішній день стане для обох поворотним в їхній подальшій долі. Ще дуже довго вони подумки повертатимуться в цей зимовий морозний день, щоразу прокручуючи події назад, змінюючи свої дії та рішення.

Близько восьмої вечора до вітальні тихенько ввійшов блідий Домбровський.

— Графе, — звернувся він до Франца Селезія. — Я прошу вашої аудієнції.

Потоцький швидко підвівся і попрямував до свого кабінету.

— Сталося непередбачене! — пошепки повідомив Домбровський. — Графиня Гертруда Коморовська мертва.

— Як?! Що ти несеш? — закричав Потоцький. — Що сталося?

— Усе йшло гладко. Ми вихором налетіли на Нове Село, швидко викрали Гертруду (ніхто навіть і оговтатися не встиг) і зникли в темряві. Я тільки почув услід: «Татари! Татари!» Гертруду ми зв’язали, поклали в сани і попрямували у бік Львова. Недалеко від річки назустріч нам рухався обоз із трьох возів. То були люди Коморовського. Щоб не викликати ніякої підозри, ми накрили Гертруду перинами. Переправившись через річку, перину відкрили. Гертруда була бездиханна. Спочатку я подумав, що вона спить, але її серце мовчало.

— І що далі?

— Ми намагалися повернути її до життя, але всі наші спроби були безуспішними. Я не придумав нічого іншого, як опустити труп в ополонку.

Потоцький нервово заходив по кабінету.

— Ви хоча б прив’язали до тіла камінь?

— Ні, я навіть не подумав про це. Єдине, що зміг зробити, — трохи замести сліди. Я приховав від усього загону смерть Гертруди. Про це знаємо тільки я і Вілчек. Ми вдвох і викинули труп. Загін я відправив уперед на розвідку. Недалеко від Кристинополя Вілчек за моїм наказом відокремився від нас і нібито сам повіз Гертруду в санях далі.

— Ідіот! Моли Бога, щоб навесні тіло небіжчиці не спливло. Інакше ти не жилець на цьому світі. А тепер зникни, розчинись, щоб жодна жива душа не знала, де перебуваєш ти і твій загін. Їдьте на схід і сидіть тихіше води поблизу Умані. Коли знадобишся, я тебе сам знайду.

Ближче до опівночі у палац буквально увірвався граф Коморовський, а за ним і його дружина.

— Чим зобов’язаний вашому візиту? — запитав Франц Селезій, але в його голосі не було звичної впевненості.

За його спиною з’явився Станіслав.

— Що трапилося? — вигукнув він.

— Станіславе, Гертруда тут? — слабким голосом запитав граф Коморовський.

— Ні, адже вона в Новому Селі. Я отримав від неї вісточку.

Стогін вирвався із грудей графа Якуба, а графиня Бріджитта звалилася на підлогу знепритомнівши.

— Води! — закричав Франц Селезій. — І надішліть за лікарем.

Чоловіки перенесли графиню на кушетку. Коли та отямилася, Станіслав із подивом запитав:

— Що ж сталося, графе?

— О п’ятій годині вечора примчав гінець із Нового Села і повідомив, що на будинок напали татари і викрали Гертруду.

Графиня Коморовська заплакала.

— Бріджитто, припини, я хочу закінчити. Так ось, гонець доповів, що напад був дуже дивним. У будинку нічого не взяли, схоже, хотіли викрасти тільки нашу дочку, та й татари були дуже схожими на європейців. А коли через півгодини мої люди, які поверталися зі Львова, розповіли, що зустріли біля річки вашого полковника Домбровського, я вирішив, що це або жарт, або Станіслав вирішив таким чином скоріше забрати свою дружину.