— Дозвольте мені пояснити, пане Бініху, — вона повернулася до графа. — Ця давньогрецька страва називається «кокореці». Мій батько з друзями любив готувати її на Великдень. Ніжні нутрощі молодого баранчика запікаються на рожні в натуральній оболонці, точніше, вибачте, графе, — Софія хитро усміхнулася, — у добре промитих кишках баранчика.
— О графине, такі подробиці не бентежать мою дворянську душу, у нас в Україні в кишках готують багато страв. Це і домашня ковбаска, і кров’янка, і сальтисон.
Незабаром, як і обіцяв Бініх, неземні аромати заповнили всі думки присутніх, і їм залишалося тільки стежити за діями майстерних кухарів. Через годину подали кокореці, а дещо пізніше головну страву — смаженого баранчика з червоним вином. Наситившись, Станіслав та Софія під тріск палаючих дров і мерехтіння зірок заснули.
Перед світанком слуга розбудив графа і графиню. Наближалася подія, заради якої вони приїхали на плато, — схід сонця.
— Панове, скоро зійде сонце. У нас існує повір’я: якщо хтось при сході сонця побачить зелений промінь, буде щасливий і удачливий цілий рік. Отож, не проґавте!
Вони підійшли до краю плато, слуга загасив факел. Запанувала непроглядна темрява, і лише тиша дзвеніла у вухах. Ще не видно ні горизонту, ні місця, де має з’явитися світило. І раптом чітко значилася світла лінія, що розділяла небо і море! І вже уявляєш, де через кілька миттєвостей зародиться перша крапка сьогоднішнього дня. Біла лінія горизонту почала розширюватися і перетворилася на широку пурпурну смугу. А сонця все ще немає, але воно вже запалило білим вогнем велику хмару вдалині, малюючи величезний корабель, що плине над морем. Маленька світла крапка виринула з нічної імли, червоніючи із кожною секундою. І ось з’явилося ВОНО! Спочатку в червоній оболонці, як у коконі, потім ця оболонка почала опускатися, змінюючись жовтою. Але червона не потонула в морі відразу, а як блюдце підтримувала яскравий диск. Море дуже неохоче відпускало яскраву кулю, проте вона стрімко збільшувалася. Настав вирішальний момент — відрив палаючої краплі від морської поверхні. Немов невидимі ножиці зробили надріз, і витягнута донизу крапля ідеальною кулею злетіла в небо, а червоне блюдечко пішло в глибини моря, щоб завтра знову допомогти сонцю.
Потоцькі озирнулися й засміялися: весь неосяжний простір заповнило світло!
— Здрастуй, ранку! — закричав Станіслав. — Здрастуй, новий дню!
— Ой, а я не побачила зелений промінь…
— Ти побачила значно більше, дорога, а зелений промінь — це легенда, в яку треба вірити.
— Цей ранок я запам’ятаю на все життя.
Надвечір Потоцькі доїхали до Бахчисарая.
— Софі, ти ж бувала в Бахчисараї?
— Так, у 1787 році, коли Катерина II і Йосиф II здійснювали свій вояж.
— А знаєш, прізвище Потоцьких і тут залишило свій слід.
— О Боже! Навіть і припустити не могла. Яким же чином? Ні, дозволь я спробую вгадати. Ви вели торгівлю з кримським ханом, так?
— Ні, не вгадала.
— Тоді… Можливо, хтось із з Потоцьких тут відпочивав, полював разом із правителем Криму і врятував його від загибелі?
— Знову не вгадала. Ще спробуєш?
— Ні, Стасе, розповідай. Я згораю від нетерпіння.
— Це дуже гарна і сумна легенда, її розповідала мені моя мати. Навіть не легенда, а родинний переказ. Юна Марія Потоцька була викрадена з її палацу татарами. Тоді вони частенько робили набіги на Україну. Марія була не тільки дуже гарна, освічена, чудово малювала, й багата! Для такої дівчини потрапити до неволі — гірше за смерть.
— Можеш мені не розповідати, Стасе, я довго прожила у Стамбулі і все це бачила. Більш того, сама трохи не потрапила до гарему.
— У Бахчисараї тоді правив Керим-Гірей. Це був незвичайний красень: тонкі східні риси обличчя, блакитні очі, які випромінювали впевненість. Безстрашний воїн, відмінний полководець, Керим-Гірей захоплювався наукою і мистецтвом, мав пізнання в астрономії, фізиці та фортифікації, любив бесіди на філософські теми. Побачивши вперше Марію, він був зачарований її вродою і відразу закохався. У його владі було негайно оволодіти нею, але вперше в житті він бажав взаємного почуття. Навіть оточення Керим-Гірея помітило, що серце хана вразило кохання. Але вони були б здивовані ще більше, дізнавшись, що це кохання до християнки — нечестивої гяурки. Відчула охолодження свого повелителя до себе й улюблена на той момент дружина хана Зарема, але і вона не здогадувалася про справжню причину. Минув рік або два. Діляра-Бікеч (так називали Марію в гаремі) ще більше розцвіла. І ось, нарешті, терпіння Керим-Гірея було винагороджене: одного разу при появі хана Марія усміхнулася — зумів він розтопити лід в її серці. І стала Діляра-Бікеч улюбленою дружиною Керим-Гірея. Але недовго тривало їхнє щастя. Зарема, яка не зуміла визнати першість Марії, підсипала отруту до кави щасливої суперниці, а Марія поділилася напоєм зі своєю служницею, й обидві дівчини померли. Помста Керим-Гірея була жорстокою — Зарему скинули з високої скелі у прірву. Для Діляри-Бікеч безутішний закоханий хан наказав побудувати мавзолей, а біля гробниці спорудити Фонтан сліз — вода, як сльози, краплями і тонкими струмками стікає по кам’яних виступах униз. Камінь, що плаче, розповідає, якими бувають чоловічі сльози.
Читать дальше