Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Якось Трембецький повернувся до палацу особливо збуджений.

— Що трапилося? — у тривозі запитала у поета Софія.

— Графине, я вражений. Усі попередні поїздки захоплювали мене, але не в такій мірі. Ваш чоловік — чарівник: добірне зерно, сади з багатим урожаєм фруктів, численні табуни великої рогатої худоби, а деякі види волів просто жахають своєю величиною, на кінному заводі — чудові коні, мед, схоже, тече рікою, чисті, доглянуті села, задоволені холопи з повагою і любов’ю ставляться до графа. Все це мене радувало і під час попередніх поїздок. Але сьогодні я побачив баранів, які не можуть тягнути за собою свій власний хвіст! Вони його возять на спеціальному маленькому візку! І хоча граф пояснив мені, що це спеціальна порода і що то не хвіст, а курдюк із жировими відкладеннями, мені від цього легше не стало. Такого я ще не бачив у своєму житті!

— Моя заслуга тут невелика… — скромно відповів Потоцький.

— Я знаю наперед, що ви мені зараз скажете, — перебив його Трембецький. — Що тут чорнозем, який можна намазувати на хліб замість масла, клімат, який сам вирішує, коли потрібен дощ, а коли — сонце, народ упертий і працьовитий, який знає усі тонкощі землеробства. Все це так. Але чомусь у ваших сусідів (а я побував у багатьох з них) такого достатку, такого порядку, такої організації праці я не бачив. Так що провести мене вам, графе, не вдасться.

У травні 1804 року кількість гостей, що приїхали до Тульчина, перевершила всі очікування. Гості почали збиратися ще в березні і незабаром заповнили весь палац. Довелося розміщувати спочатку у старому палаці, потім у заможних селян і, нарешті, в Печері і Немирові. Навіть кілька французьких дворян, що кочували по Європі після революції на батьківщині, зупинилися у Потоцьких і прикрасили своєю присутністю знатне товариство, яке наїхало з Росії, Польщі, Австрії…

Невгамовна графиня Софія знову готувала карнавал на честь свого чоловіка, залучаючи всіх бажаючих. Станіслав Трембецький захоплювався її життєвою енергією і якось запросив графиню до своєї кімнати.

— Потрібно порадитися, — таємничо повідомив він.

Підійшовши до апартаментів Трембецького, Софія почула за дверима гучний голос поета (він емоційно з кимось розмовляв). Про всяк випадок графиня постукала й діставши ствердну відповідь, увійшла й розреготалася: Трембецький стояв біля відчиненого вікна, на підвіконні якого сиділо безліч горобців, і розмовляв з ними.

— Не дивуйтеся, графине, — не повертаючись, мовив поет. — Це мої «кури» прилетіли. Ось цей настовбурчений — глава сімейства Микола — сьогодні чимось стурбований. Я намагаюся з’ясувати, у чому справа.

— І велике в нього сімейство? — сміючись, запитала графиня.

— Та вже більше ста особин, — серйозно відповів Трембецький. — Доводиться допомагати йому й у вихованні, й у вигодовуванні. Він часто прилітає сюди, і ми радимося, вирішуємо долю дітей, родичів.

— І що, у кожного горобця є своє ім’я?

— Ну звичайно! І не тільки ім’я, і свій характер, свої примхи — все, як у людей.

Із цими словами він змахнув руками, пташки спурхнули, і Станіслав зачинив вікно.

— Тепер про серйозне. Хочу просити у вас поради, графине. У мене в чернетках уже готова поема «Софіївка», і я хотів би прочитати її на карнавалі, якщо ви не заперечуєте.

— О! Це було б дуже здорово!

— Хочу запитати у вас, як це краще зробити.

— Вважаю, що в самій «Софіївці».

— Але ж ми у Тульчині.

— Тут карнавал почнеться, а друга його частина відбуватиметься в Умані. Багато гостей не бачили нашого уманського дива, і ми просто зобов’язані показати їм «Софіївку». А можна хоч одним оком поглянути на поему?

— Ні, графине, майте терпіння. Там багато рядків, присвячених вам, і це моя таємниця, — весело відповів Трембецький, цілуючи руку Софії.

— Тепер я ще більше заінтригована.

Цими словами у театрі Потоцьких у Тульчині вітали появу іменинника — генерала Станіслава Потоцького.

Карнавал почався, і зупинити його вже було неможливо.

У жартівливій постановці графині Софії життя героїв з міфів Давньої Греції було представлено в оригінальній версії. Флора, богиня весни і квітів, влаштовувала своє щорічне свято, що відрізнялося карнавальними веселощами. Головну роль, Юпітера, грав Юрій Потоцький, а Юнону — сама Софія. Були тут і Марс, і Беллона, і Мінерва… Багато часу для репетицій у наших акторів не було, тому діти Станіслава, що брали участь у виставі, могли прямо на сцені гратися, гримасувати, жартувати. Роль Бахуса виконував п’ятирічний Леон Потоцький, до якого граф відчував особливу прихильність, незважаючи на те, що вони були дуже далекими родичами. Хлопчисько з усіх сил намагався правильно вимовляти завчені слова, у нього це виходило так кумедно, що кожна фраза супроводжувалася вибухом оплесків і реготу. Зрештою маленького Бахуса посадили в бочку і піднесли на Олімп. У фіналі вистави все змішалося в радісному дійстві, і під звуки барабана глядачі й актори висипали на вулицю, де їх очікували феєрверк, катання на човнах по озеру і танці на паркеті.