Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Софія побачила, як загорілися очі Станіслава після отримання цих листів. І вони негайно вирішили, що на таких умовах повернення до України — найкращий варіант.

Граф Станіслав призначив від’їзд спочатку на травень, потім переніс його ще на місяць. Крім продажу будинку, він постійно спілкувався в порту з купцями, шукав собі союзників для торговельних угод, укладав якісь договори, цікавився рухом різних товарів, дізнавався, чи приходять сюди кораблі з Херсона і кримських портів. Як він пояснював Софії, включив на повну потужність свій гнучкий і розважливий розум, бо кожен новий день, проведений у цьому портовому місті, в подальшому може призвести до збільшення їхніх доходів, до їхнього процвітання.

Двічі чи тричі графиня Софія відвідала з графом Станіславом порт. Вона з цікавістю спостерігала, а іноді навіть дивувалася, як Станіславові вдавалося так добре орієнтуватися у місцевих справах, в усіх тонкощах і при цьому швидко приймати рішення.

Софії переїзд давав надію, що вона, нарешті, стане дружиною Станіслава, та й сам граф дуже бажав цього. До Тульчина вони вирішили повертатися нарізно: граф морем вирушає до Петербурга і вирішує там усі свої питання, а Софія з дітьми і всією прислугою сухопутним шляхом прямує до Львова, де її очікуватиме адвокат графа де Вітте, щоб довести до кінця шлюборозлучний процес (про це граф Йозеф написав Софії).

До Любека вони дісталися разом, звідти повинен був вирушати корабель до Петербурга. Море злегка штормило, і це дуже непокоїло Софію. Вони обнялися у прощальному поцілунку.

— Мені без тебе буде дуже самотньо, — мовила Софія, і на очах у неї з’явилися сльози. — Я сумуватиму.

— Через два, максимум через три місяці ми знову з’єднаємося і заживемо щасливо.

Графиня Софія ще довго стояла на причалі, проводжаючи поглядом корабель. Після двох років, проведених разом, доля ненадовго розлучала їх. Вони ще не знали, що мине не два-три місяці, а більш ніж півроку до їхньої наступної зустрічі, і що єдиною втіхою, єдиним засобом спілкування на цей час стануть листи…

5 липня 1795. Берлін. Софія — Станіславу

«У вчорашньому своєму листі я нічого не написала тобі, mon ami, [2] Мій друже (фр.). про Берлін. Я прибула сюди якраз у той момент, коли пошта вже відходила, й не хотіла втрачати нагоди вислати тобі з нею свої новини, тому посилаю тобі цей лист у такому вигляді, як написала його в дорозі. Не можу тобі передати, як я непокоїлася за тебе, знаючи, що ти в морі. Ти казав, що нема чого боятися; заприсягаюсь Богом, що це дуже страшне відчуття — знати, що життя людини, яку ти любиш над усе на світі, залежить від примхи мінливої стихії. О ні, mon bon ami, я більше ніколи не погоджусь на щось подібне, ти більше ніколи не вирушиш без мене в морську подорож! Зараз я вже трохи спокійніша, бо сподіваюся, що ти нарешті в Петербурзі, але для цілковитого заспокоєння мені потрібні вісті від тебе; а щоб їх отримати, доведеться почекати щонайменше два тижні, бо я зможу отримати твої листи тільки у Львові…

Сьогодні вранці я була з Котулею на фабриці порцеляни. Посилаю тобі філіжанку замість тієї, що розбилася, а також каламар, на заміну того, з Тульчина; правда, mon bon ami, що ти волітимеш каламар від мене, бо завжди згадуватимеш мене, коли твої розумні думки пером на аркуші паперу перетворюватимуться на чорнила з цього каламару? Костусь замовив мисочку для тебе, але ти отримаєш її лише за три місяці після цього пакета. А наразі він посилає тобі цю з квіткою й девізом: „Пам’ятай про мене“. Він сам її вибрав. Ніколюшка на знак вдячності за гарні очка посилає тобі кухлик для промивання очей і просить, щоб ти купав у ньому свої гарні очі й при цьому думав про його, теж досить гарні.

Adieu, mon cher petit ami, [3] До побачення, мій маленький (фр.). як це сумно, дуже сумно бути так далеко від тебе. Якби ти був зі мною, ми пречудово бавили б час; без тебе мені дуже сумно. Обіймаю тебе від усього серця й прошу: не затягуй своє перебування в Петербурзі; заклинаю тебе: з’єднаймося знову якомога швидше. Adieu, mon bon ami».

5 липня 1795. Берлін. Софія — Станіславу

«Коли ми проходжувалися садами королеви Луїзи, вона задавала мені багато запитань, але всі вони були спровоковані серйозним зацікавленням моєю особою, а не простою цікавістю. Бона дуже картала мене, що я віддала перевагу перебуванню в Гамбурзі перед гостюванням у Берліні, тим паче що пан д’Еґард сказав їй, що мене приймали там не вельми добре. Наговорила мені безліч приємних речей; між іншим, зволивши відрекомендувати мене своїм невісткам, попросила вибачення, що вона не сама, й при цьому додала, що не хотіла позбавити їх приємності познайомитися зі мною. При цій оказії наговорила мені так багато компліментів, що я аж зашарілася, бо стільки тепер уже не заслуговую. Король у Потсдамі й нікого не приймає вже п’ятнадцять днів. Оце і всі тутешні новини. Adieu, mon adorable ami, [4] До побачення, мій чудовий друже (фр.). о четвертій я покидаю це місто, лист вишлю поштою, аби мати певність, що ти його отримаєш. Завтра звідси до Петербурга від’їжджає кур’єр. Вклонися від мене всьому твоєму товариству…»