Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Дуже добре, графине! — вигукнув князь. — Бути цьому. Панове, — звернувся він до присутніх, — перед вами місцевість, де незабаром виросте місто кораблів Миколаїв, з легкої руки графині де Вітте так названий!

— Віват, графиня! — пролунали дружні голоси.

Місто Миколаїв почали будувати в наступному, 1789 році, а вже через рік зійшов на воду перший корабель — 50-гарматний фрегат «Св. Миколай».

А поки наші герої продовжили свій шлях до Херсона.

— Князю, — звернулася до фельдмаршала графиня Софія. — У мене до вас дуже делікатне запитання. Я не намагаюся вивідати будь-які політичні секрети, інтерес мій — особистий.

— Слухаю вас, графине.

— Мене цікавить подальша доля Польщі. Ні, точніше не так. Кам’янець знаходиться на самому кордоні. Там моя сім’я, наші маєтки. Не хочеться відразу все втратити.

— Питання на сьогодні дуже складне, але для себе я вже все вирішив: у Петербурзі проситиму Катерину II призначити мене гетьманом Катеринославських та Чорноморських військ. Закінчивши війну з турками, приєднаємо українські воєводства Польщі, і я стану гетьманом усієї України. Дуже вже мені подобається тутешній край.

— Як — приєднаємо? Значить, війна?

— Не зовсім так, графине. Польща зараз настільки роз’єднана через внутрішні чвари, що тільки ледачий не побажає відхопити ласий шматочок. Пруссія й Австрійська імперія готові хоч зараз розпочати поділ польських земель. А Польща не в змозі чинити серйозний опір: по-перше, у поляків немає сильної армії і воювати на три фронти вони не зможуть; по-друге, у випадку війни з Росією неможлива мобілізація населення Правобережної України. Українці однаково не люблять ні росіян, ні поляків, тому воювати не підуть ні за тих, ні за інших. Хоча деяка симпатія у них усе-таки буде на нашому боці — ми ж православні. По-третє, я непогано співпрацюю з багатьма польськими магнатами. Це і Потоцький (у нас із ним дуже довірчі відносини), і Браницький, який одружений на моїй племінниці, і Ржевуський. Мені здається, вони бачать у мені значно більшу гарантію своїх майбутніх успіхів, ніж у своєму королі Станіславові Августі. Ну і нарешті, поляки розуміють, що, надавши мені опір, вони позбудуться всього, адже всі їхні володіння розташовані в Правобережній Україні.

Потьомкін на хвилину задумався.

— Але це поки прожекти, тому поширюватися про них не треба. А вашому чоловікові, мила графине, я можу запропонувати місце коменданта Херсонської фортеці — добрі фахівці мені теж потрібні.

— Спасибі за довіру, князю. Я передам йому вашу пропозицію.

У Херсоні шляхи наших героїв розійшлися: графиня де Вітте попрямувала до Кам’янця, а князь Потьомкін — до Петербурга, за черговою порцією слави.

Повернувшись до Кам’янця, Софія повідомила Йозефу про пропозицію Потьомкіна призначити його на посаду коменданта Херсона, і чоловік напрочуд легко і навіть з радістю погодився. І зовсім не тому, що боявся військових дій, скоріше навпаки: йому, нащадку військових, хотілося проявити свої знання, вміння, а тут, у Кам’янці, він загруз у господарських справах, вимолюючи у військового відомства гроші для підтримки фортеці та її гарнізону в бойовій готовності. І з кожним роком це давалося все важче і важче.

Тому на початку літа 1789 року, коли князь Потьомкін повернувся з Петербурга, граф Йозеф де Вітте залишив на час Кам’янецьку фортецю та попрямував до Дубоссар — штаб-квартири командуючого Південною армією (князь об’єднав Українську та Катеринославську армії й очолив командування новоствореною Південною армією).

Князь Потьомкін досить привітно зустрів графа Йозефа де Вітте.

— Радий, радий, що прийняв моє запрошення. Ну що, генерале, час зайнятися серйозною справою.

— Слухаю вас, ваша світлосте.

— Пропоную посаду коменданта фортеці славного міста Херсона. Поки воюємо з турками, фортеця може стати в нагоді в будь-який момент. А там все в зародковому стані — потрібні сміливі інженерні рішення. У грошах на справу не обмежую, але й спитаю як слід. Утім, за моїми відомостями, в Кам’янці з грошима було не надто, а фортеця майже в ідеальному стані. Це ж твоя заслуга?

— Ні, князю, це більшою мірою робота мого батька.

— Ну, годі, графе. Твоя участь теж чимала. До речі, у вас там працював ливарний цех, і наскільки точно доповіла мені розвідка, відливали все — від гармат до ядер.