Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Ви, як завжди, скромні, ваша світлосте, — від такої уваги князя Софія злегка зніяковіла. — Вашому польовому життю позаздрить будь-який королівський двір.

— Так, нероб сюди наїхало предостатньо, — розсміявся Потьомкін. — Але ця біда мені не в тягар. Щоправда, потім вони розносять по всьому світу плітки і нісенітниці про мене, але і до цього я ставлюся філософськи. І все ж, пані, ви не відповіли на моє запитання.

У просторій вітальні, крім князя, перебували Парасковія Потьомкіна, графиня Долгорукова і графиня Гагаріна, кілька генералів та офіцерів, тому Софія не знала, наскільки вона може бути відвертою. Присутні дами, безсумнівно, бачили в ній суперницю, хоча наша героїня не дозволяла князю фривольної поведінки по відношенню до себе. Звичайно, Потьомкін подобався Софії як чоловік, але вона вважала нижче своєї гідності бути похідною коханкою, нехай навіть і великого полководця. З другого боку, вона помічала, що князь, будучи постійно оточеним придворними, по суті, дуже самотній. Жінки завжди це відчувають. Тому він виїхав з Петербурга, тому сміливо ходив під ворожими кулями біля стін Очакова, тому не відмовляв собі в забаганках.

— Князю, я багато подорожувала й обстежила весь південний берег Криму, — почала Софія.

— І що ж? — фельдмаршал відразу розгорнув карту півострова.

Уся карта була розмальована якимись значками, лініями, колами.

— Це дивовижні місця!

— Цього мені можна було і не говорити, — усміхнувся Потьомкін. — Мене більше цікавить, чи знайшли ви що-небудь відповідне для себе.

— Я в повній розгубленості, князю. Мені сподобалося кілька місць, які я залюбки почала б освоювати.

— Слухаю вас, графине.

— Насамперед це Мюсхор і Ореанда.

— Браво, моя люба! — Потьомкін озирнувся на присутніх, шукаючи підтримки. — Я завжди знав, що зі смаком у вас усе гаразд. Мої маєтки знаходяться поруч, в Алупці.

— Але це ще не все, князю. Я пригледіла ще Марсанду та Ай-Даніль.

Потьомкін поглянув на карту і замислився.

— Ви проти, ваше високопревосходительство? — Софія трохи зніяковіла: чи не занадто багато вона просить?

— Я не заперечую. Тільки мої умови залишаються попередніми: хочу, щоб земля освоювалася та приносила радість і користь не тільки господарям, а й державі. Боюся, що ви, графине, не зможете цього зробити: все-таки ви — жінка, а тут потрібна чоловіча хватка. Але ви напевно вже почали будувати плани щодо використання цих земель…

— Звичайно! — із запалом відповіла Софія. — Тут, у Мюсхорі й Ореанді, будуть розкішний маєток і не менш гарний парк. У центрі парку — величезний горіх. Усередині його крони, серед листя, я споруджу велику ротонду. Туди вестимуть три шляхи: мотузкові сходи (я обожнюю лазити по таким), кругові сходи (для менш сміливих) і настил із поручнями, який підніматимуть слуги (для більш літніх, але бажаючих отримати гострі відчуття від висоти). Піднявшись до ротонди, ми зможемо милуватися морем з висоти пташиного польоту, пити іскристе вино, насолоджуватися оливками й сиром. І все це подарують плантації Марсанди. А устриці нам поставлятимуть мої земляки-рибалки. Причому не тільки на наші столи, а й для продажу за кордон.

— Чорт забери! — вигукнув князь. — Розповідаєте ви дуже гарно. А що ж Ай-Даніль?

— Я поки ще не придумала, — усміхнулася Софія. — Хоча там можна побудувати невелике місто.

— І назвати його скромно: Софіополіс, — Потьомкін іронічно поглянув на грекиню.

— Це непогана думка, — підтримала жарт князя графиня.

— Ну що ж, якщо здійсниться хоча б половина з того, що ви тут нафантазували, вже це дозволяє мені довірити вам вибрані кримські землі.

На початку січня Софія почала збиратися додому, але князь Потьомкін попросив її ще трохи затриматися.

— Чекаю важливу звістку з Петербурга, — пояснив він.

— Що ж це за звістка, ваша світлосте? Новий чин або звання?

— І так, і ні. Швидше, це для душі. Але ні слова більше, скоро ви про все дізнаєтеся.

У середині січня 1790 року вийшов указ Катерини II про призначення князя Потьомкіна-Таврійського великим гетьманом імператорських Катеринославських та Чорноморських козацьких військ. Цього домагався сам князь, бо з великою повагою ставився до запорозьких козаків, що складали основу як сухопутних військ, так і флоту. Саме запорозькі козаки своєю військовою виучкою, кмітливістю, хоробрістю забезпечили перемоги у всіх битвах із турками.

Увечері новоспечений гетьман давав святкову вечерю і бал. Ясновельможний займав апартаменти в палаці місцевого князя-грека. Гості очікували винуватця торжества в розкішній вітальні: меблі були оббиті рожевою тканиною із вплетеними в неї срібними нитками, на підлозі лежали золототкані килими. Кірасири-велетні, вбрані у червоні колети й чорні хутряні шапки з султанами, розносили шампанське і прохолодні напої. Військові та цивільні з нетерпінням очікували гетьмана. Софія, одягнена у світло-лилову вечірню сукню, оброблену мереживом і коштовностями, була в центрі уваги гостей. Утім, якийсь невидимий бар’єр не дозволяв офіцерам бесіду з нею і навіть легкий флірт переводити в серйозніші відносини. Софія здогадувалася, що за всім цим стоїть рішення, а може, і наказ ясновельможного.