Настав липень 1787 року. Якось Йозеф повернувся додому дуже збуджений.
— Щось трапилося? — хвилювання чоловіка відразу передалося Софії.
— Так. За всіма ознаками, ми стоїмо на порозі війни. Турки з Хотинської фортеці почали у великих кількостях закуповувати зерно, солонину та інші продукти, а це означає, що вони готуються до тривалої облоги. Я зараз же напишу про свої спостереження королю.
— Ти вважаєш, Туреччина оголосить війну Росії?
— Саме так. Їм важко змиритися із втратою Криму та Грузії.
— Так, дух війни витав у повітрі на зустрічах монархів трьох держав, що відвідували Україну. Але я не думала, що все станеться так швидко.
— Судячи з розмов, це буде дуже скоро — занадто войовничо вони налаштовані.
— Але Катерина відмовила Станіславу Августу у наданні допомоги Росією. Значить, війна нас не торкнеться.
— Не можна забувати: Хотин, який належить туркам, за двадцять кілометрів від Кам’янця, і всі принади війни ми відчуємо повною мірою.
Генерал Йозеф де Вітте мав рацію: уже через місяць Туреччина оголосила війну Росії, а слідом за цим (дотримуючись союзницьких домовленостей), у січні 1788 року, у війну на стороні Росії вступила Австрія. Війна за територію України відновилася. Основний інтерес Австрії був на Балканах. Росія ж не тільки не хотіла віддавати туркам Крим, а й мала види на інші території півдня України поблизу Очакова, Молдову і Валахію. Таким чином, австрійська армія під командуванням Йосифа ІІ розділилася на дві частини: корпус фельдмаршала Лассі взяв Шабац і підійшов до Белграда, а корпус принца Кобурга (Фрідріха-Йосії Кобург-Заалефельда) розташувався поблизу Хотина і влаштував облогу фортеці. З боку Росії були сформовані дві армії: 82-тисячна Катеринославська під командуванням фельдмаршала князя Потьомкіна, у завдання якої входив наступ на Очаків і Бендери, і Українська на чолі з фельдмаршалом графом Румянцевим, що наступала, спільно з австрійцями, на Поділлі й у північній Молдові.
Отже, двохтисячному гарнізону фортеці Хотин протистояв вісімнадцятитисячний корпус принца Кобурга, на допомогу якому незабаром підійшла дивізія генерал-аншефа Салтикова.
Граф Салтиков наполягав на штурмі фортеці, але принц Кобург навідріз відмовився від цього плану: фортеця була майже неприступною, а він дорожив життям кожного солдата. Було прийняте рішення взяти її облогою. Цьому сприяли й можливості сучасної артилерії — без проблем закидати снаряди всередину фортеці, а спроби допомоги ззовні були відразу ж припинені.
Таке скупчення військ не могло не позначитися на житті сусіднього Кам’янця. Офіцери та генерали австрійської та Української армій з дозволу генерала де Вітте почали приїжджати до міста. Адже так приємно після табірного життя зануритися в атмосферу жвавого міста, де багато гарненьких дівчат із блиском в очах, де вечорами з вікон будинків ллється затишне світло, де багато крамниць та крамничок і можна себе потішити маленькими простими радощами. І як наслідок, у місті зазвучали німецька, французька, російська та українська мови; бали, незважаючи на воєнний стан, давалися частіше.
Принц Кобург відвідав з візитом будинок генерала де Вітте. Генерал цікавив його насамперед як фахівець із фортифікації. Подружжя де Вітте познайомилося з принцем у Відні, на зворотному шляху з Парижа. Це була дуже освічена людина, хоробрий і водночас розсудливий воїн. Ад'ютант генерала де Вітте відразу ж провів принца Кобурга до розкішного кабінету.
— Графе, — почав французькою принц, — мені потрібна ваша порада.
— Порада порадою, але спочатку обід, — привітно зустрів гостя Йозеф, — І графиня буде дуже рада вас бачити.
— Умовили, графе. Заради задоволення бачити графиню я готовий на все, — розсміявся принц.
— От і добре! А поки сервірують стіл, я готовий вислухати ваші запитання.
— Ходять чутки, що Кам’янецьку та Хотинську фортеці з’єднує підземний хід.
— Чутки, як завжди, перебільшені. Ви самі розумієте, принце, що будівництво такого ходу було б безглуздою тратою і часу, і коштів.
— І все ж у Хотинській фортеці напевно є підземні ходи, що виходять далеко за її межі. Чи немає у вас випадково їх схем?
— О так! Звичайно! Тільки схеми дещо застарілі, адже за останні п’ятнадцять років мережа ходів могла значно збільшитися. Спроби розвідати нові ходи не увінчалися успіхом. Крім того, всі підступи до бастіонів і воріт заміновані (західні інженери допомагали туркам споруджувати мінні галереї навколо фортеці). На момент останнього штурму Хотина в 1769 році навколо фортеці налічувалося 16 мінних галерей, а зі стін вели обстріл більше двохсот далекобійних гармат.
Читать дальше