Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Несподівано все зарухалось, заскреготало. Величезний ґвинт закрутився, заплескався в наповненій водою ємності, запрацювала відповідна передача, і на вісь кільцями почав намотуватися канат.

— Тут як у пеклі! — захоплено вимовив Потоцький.

— Зате нагорі буде яку раю, — засміявся Фабріціо.

За лаштунками повітря було наповнене запахами столярного клею, фарби, тирси й обпиленого дерева. Жозефіна допомагала розписувати полотно із зображенням скелі, чагарнику і трави. Теслярі підганяли дерев’яні рами, якісь півосі, прив’язували до них канат і все це перевіряли в русі. І тільки зараз, тут, у своєму театрі, Станіслав зрозумів, який складний організм — театр…

Феррарі встиг підготувати до Різдва не тільки оперу Глюка «Орфей», а й веселу дитячу виставу. У залі, крім шести дітей Потоцьких та дітей, що гостювали в палаці, були присутні запрошені діти тульчан. Коли над сценою почав літати триголовий дракон, що вивергав зі своїх голів полум’я, дим і воду, запанувала тиша, а потім захвату дітвори не було меж. Навіть дорослі голосно висловлювали своє захоплення. Увечері давали «Орфея». Головні партії Орфея та Еврідіки, звичайно ж, виконували Теодор і Франческа. І даремно хвилювався граф Станіслав — цього вечора гармонія відчувалася в усьому. Невеликий, але затишний театр своєю витонченістю і зручністю відразу налаштовував глядача до приємного проведення часу. Тенор Феррарі-Орфея, що оплакував у першій дії з друзями — пастухами і пастушками — померлу Еврідіку, змусив слухачів по-справжньому насолоджуватися музикою і співом. А коли скеля посередині сцени розсунулася, відкривши вхід у світ підземних тіней, куди прийшов Орфей за Еврідікою, зал спочатку завмер, потім пролунали крики «браво»: оцінили не тільки мистецтво Ферраpi, а й майстерність Фабріціо, що управляв театральною машиною. Після шалених танців фурій і дикого виття пекельного пса Цербера, що виникали на шляху Орфея в Елізіум, настав повний спокій, і соло флейти у балеті блаженних тіней перенесло слухачів до райських полів, залитих сонячним світлом, у світ повної гармонії блакитного неба, напоєного ароматами повітря і квітучої землі. Арія Еврідіки викликала у публіки справжній захват, що не покидав її вже до кінця вистави, адже, на відміну від міфу про Орфея, Глюк зробив закінчення щасливим: боги повернули Еврідіку до життя.

— Я дуже щасливий, — розчулився граф Станіслав на вечері після вистави. — Сьогодні народився мій театр, місце, де ми всі зможемо отримувати нову духовну насолоду від життя, місце, яке надасть нашій уяві нові образи і мрії.

Наприкінці зими 1783 року у Потоцьких гостювала графиня Ржевуська. Любителька поговорити, якось за обідом вона звернулася до графа Станіслава:

— Ви прийняли запрошення графа Вієльгорського відвідати на Масляну їхній маєток у Горохові?

Станіслав здивовано поглянув спочатку на Ржевуську, а потім перевів погляд на Жозефіну.

— Любий, — зніяковіла його дружина, — саме сьогодні я хотіла тобі повідомити про це запрошення. Старий граф Михайло через свого сина Юрія прислав його напередодні.

— Погоджуйтеся, графе, — щебетала далі Ржевуська, нічого не помітивши. — Кажуть, у них у Горохові все на французький лад: слуги одягнені, як у короля Людовика, і розмовляють тільки французькою, кухар-француз виписує продукти моря з самої Франції, у домашньому театрі актори — виключно французи, та й у гостях завжди бувають французи. Палац, звісно, трохи менше вашого, але в ньому є дуже добра бібліотека і сад.

Після обіду Станіслав зайшов до Жозефіни.

— Мені не зовсім зрозуміло, чому запрошення прийшло тобі, а не мені?

— Граф Юрій надіслав мені кілька нових книг з мистецтва, і туди ж було вкладено запрошення від графа Михайла Вієльгорського, — як ні в чому не бувало відповіла Потоцька, — ось воно.

Станіслав узяв запрошення, уважно його прочитав і, подумавши, сказав:

— Гаразд, через тиждень я вирішу, їхати чи ні.

Через три дні Станіслав отримав листа від Ігнація Потоцького й оголосив:

— Ми їдемо до Вієльгорських, мене повинні прийняти… Втім, це не важливо.

Горохів чекав гостей. Глава сімейства граф Михайло Вієльгорський жадав спілкування з молоддю. Досвід, знання, отримані ним на Заході, він вважав за необхідне впровадити в політичний устрій Речі Посполитої, де, на його думку, давно вже назріли політичні реформи. Республіка, в якій уживалися поляки, литовці, українці, євреї та білоруси, котилася у прірву: з одного боку, через відсутність твердої королівської руки, з іншого — через liberum veto (вільне «забороняю» — звичай, який вимагав одностайності в польських сеймах), що перетворив парламент країни на збіговисько балакунів, бо голос одного депутата міг заблокувати рішення, котре готувалося всім сеймом протягом тривалого часу. На допомогу собі граф Михайло привіз із Парижа 74-річного абата Маблі — філософа, просвітителя, суперечки та дискусії з яким у графа доходили мало не до бійки.