Ігор Макарук - Князь-варвар

Вогонь зрадів, що зміг віднайти нову жертовну поживу, затанцював над загравою свій ритуальний поглинаючий танець. Цей вогненний танок зумів відбитися у погляді синіх очей боярина, які задумливо дивилися на багряне дійство. Те дійство, яке приносило у жертву одних, щоб дати тепло і можливість жити іншим.

Дуже часто Добромир любив прищурювати свої повіки, так, що попервах було важко розгледіти колір його очей, але коли він відкривав свій погляд, то могло здатися, що у його погляді відбилася вся синява нашого неба.

Добромир не був красенем, хоча й відразним його не можна було назвати. Просто у нього був надто суворий вигляд, який одних людей відлякував, а інших, навпаки, заворожував і притягував. У ньому відчувалася безмежна владність, яка дозволяла йому керувати ватагами у самі скрутні та важкі миті життя і не лише на ратному полі.

Боярин відволікся від танцю вогню, який на мить його заворожив своєю гармонійністю, випростався і, повернувшись, пройшов до того місця, де зберігалася його зброя. Він легенько, з повагою доторкнувся до свого бойового меча і відчув спорідненість із живим, як він вважав, шматком майстерно викуваного булатного металу. Того металу, який надто вправно умів забирати життя у завзятого ворога, за якими б він обладунками не ховався.

Але у руки Добромир не став брати меч. «Не треба його будити без потреби», – помислив боярин і, відірвавши долоню від меча, як завжди з трепетом, доторкнувся нею до одежі на грудях, наче намагаючись передати собі ту енергію і міць, яку він отримав від своєї рідної зброї. «Адже меч забирав життєву енергію і силу у вбитого ним ворога, а потім він міг ділитися своїм надзвичайним набутком із тим, кому він належав, зі своїм господарем», – так говорили волхви, і Добромир свято у це вірив. Більше того, він сам неодноразово у цьому переконувався.

Так, тримаючи долоню на грудях, Добромир, знову ступивши кілька кроків убік, розвернувся, крутнувшись на каблуках дорогих чобіт, і, зупинившись посеред кімнати, роззирнувся. Оглянув себе, свій одяг і повільно попрямував до свого улюбленого дубового крісла.

Одягнений боярин був у шовкову білу сорочку із червоною вишивкою навколо горловини та грудного вирізу. Сорочка була підперезана вузьким шкіряним поясом з металевою, ліроподібною застібкою. На плечах, поверх сорочки, була накинута дорога візантійська плащ-мантія, яка була застібнута невеликою, але коштовною фібулою, посередині під шиєю.

Фібула була закріплена так, щоб її не прикривала невелика, гостра, підстрижена борідка, яка раніше була чорна як вороняче крило, а нині посріблилася відтінком сивини. Хоча не лише борода побіліла у Добромира. Побіліло напівдовге волосся, яке було старанно розчесане назад і спадало з маківки на потилицю.

Підійшовши до крісла, Добромир сів, спочатку чомусь лиш на краєчок. Посидівши так мить і відчувши незручність, боярин сів, зручно обіпершись усім своїм тілом у спинку. Руки поклавши на коліна, боярин через тканину штанів нащупав кінчиками пальців правої руки старий шрам над коліном правої ноги, який йому колись залишили на згадку печеніги, взявши в облогу Київ, у якому тоді правила Велика княгиня Ольга. Через це давнішнє поранення Добромир злегка, майже непомітно, тягнув праву ногу, шкутильгаючи.

Мабуть, саме через те поранення у Добромира часто мерзли ноги, тому він завжди під шовкові штани ще одягав полотняні порти без кишень, які трималися на просунутому по верхньому краю ремінцеві. Порти були вузькі і заправлені у шкіряні чоботи, які мали задертий догори носок, а халяви були у верху зрізані під кутом та по краях гаптовані візерунковим гаптуванням.

Так, боярин одягався пишно, і ніхто не міг собі дозволити у Переяславі одягатися пишніше за Добромира Поклінного. Так само, як сам Добромир не міг собі дозволити одягатися пишніше за Великого князя київського Володимира Святославовича, не дивлячись на те, що той мало не став боярину зятем.

Згадка про доньку болючим щемом не просто розтяла, розірвала серце у грудях на дрібні шматки. Добромир підвів праву долоню до грудей, наче намагаючись пригасити болючий вогонь у грудях, але через мить передумав і відвів руку. «Нехай пече, нехай болить, щоб пам’ятав, щоб не забував. Щоб каявся і картав себе до самої Кради, до тих пір, поки я тебе не зустріну у садах Ірійських», – зціпивши зуби і заплющивши очі, надривно помислив Добромир.

Сльоза накотилася на повіки. Вона хотіла пробитися на волю, але заплющені повіки її не пропускали, тримали, а вона відчайдушно билася, звільняючи собі прохід, жадаючи вільного шляху. І ось повіка здалася, розступилася перед впертістю і наснагою маленької краплинки. А та радісно забриніла на віях і зірвалася униз, у невизначену невідомість, залишивши лиш невеликий мокрий слід на щоці боярина. Добромир провів лівою долонею по обличчю, наче витер шлях за тим, що вже втрачено, так само, як вимивають підлогу за померлим.