Василь Земляк - Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

– Можете йти, товаришу Голий. Ми зважимо на вашу заяву.

– Як то йти?! – обурився Явтух. – А цей самий, налог на мене? Хіба я у бога теля з’їв, чи що?

– Не будемо вас обкладати.

– Як то не будете? Гей! Хоч для годиться що-небудь.

– Чоловік ви середнього стану, діток багато…

– Я середнього стану?.. Вперше чую. Який же я чоловік середнього стану? Я найвищого стану, який тільки є.

– Ти? – підвівся Кочубей, зачеплений такою неправдою. – Та я ж у тебе ще жодного кабанця не заколов. Який же ти лицар без сала?

– А льоха з поросятами? Це ж факт? Я прошу зважити на це, товаришу райпартуповноважений. А потім олійку б’ю двічі на рік. Яке сало в піст, коли є для приварку гарна конопляна олійка?

– Середняків не обкладаємо, товаришу Голий. Ідіть. Обкладаємо лише міцних середняків. І то не всіх.

– А мене обкладіть! Благаю вас! Я міцний. Міцніший за інших…

– На скільки?

– Ну, хоча б на два карбованці. Одного маю при собі зараз.

– Радянська влада не може йти проти закону.

– Я дозволяю. Чуєте, я дозволяю!

– Ні, годі! – Клим Синиця отим рвучким, раптовим рухом лопатки підбив на лівому плечі шкірянку, яка сповзала.

Явтух, майже плачучи, подибав на ґанок. Скривджений, обмерлий. Коли вийшов, кілька облич наблизилось до нього. Одне належало Лободі з хутора. Іній упав на кінчик вуса.

– Скільки? – запитали разом.

Явтух розігнув на піднятій правиці два пальці:

– Дві?..

– З такого злидня? – вжахнувся Лобода.

– Де ж правда? І на діток не зглянулись?!

Явтух заплакав і пішов геть, у цілковитому розпачі від того, що його не обклали «експертом». То був розпач людини, котра поки що нічого не досягла, незважаючи на майже надлюдські зусилля. Мулько і тісно Явтуху в середняках, тоді як інші якось ураз переступили через це мерзенне «сословіє».

Клим Синиця впізнав обох Соколюків, посміхнувся, чи то видалося їм, ловко підбив шкірянку отим рвучким рухом лопатки. Дядько Панько не виявив до них жодних родинних почуттів, навіть не запропонував сісти, хоч усім іншим, за винятком хіба що Явтуха, він не відмовив у такій люб’язності. Коли сюди викликали Бубелу, Кочубей не знав, де його посадовити, а перед Раденькими сам був ладен стояти, аби лиш вони сиділи. Ще б пак, кабанців чистив у них безперестанно, платили вони йому за те щедро, особливо коли повертався до тих кабанців удруге, вже як колій. До сьогоднішньої ночі він чудово сполучав високі обов’язки голови з цією своєю улюбленою професією, до якої мав рідкісний хист. Навіть комуна вдавалась до послуг Панька Кочубея, його запрошували туди двічі-тричі на рік, і там він уже сягав вершини. Комуна платила йому за кабанці сиром, кожного разу він привозив дві-три головки. Тепер платитиме грішми. Те, що Клим Синиця зараз так пильно розглядав їх обох, примусило Кочубея здригнутися, холодна краплина скотилася йому із карка на спину, ще кілька таких краплин, і Панько зовсім обімліє. Він намацав те найслабкіше місце, затулив долонею, як затуляють рану, тоді сказав Климу Синиці:

– Це, Климе Івановичу, оті самі Соколюки, мої солом’яні родичі, хай їм грець. Ще малими спалили Вавилон, а тепер дядька заженуть на той світ. Один конокрад, а другого Бозею прозивають. Таке рідкісне сполучення. А це іще утнули – взяли до хати одну дівку, ту, про яку дописав Явтушок. Даринка хто вам: дружина чи наймичка?

Клим Синиця востаннє бачив їх на Абіссінських горбах, коли вони билися там до першого снігу, і хоч що б думав про них їхній дядько, але в нього вони викликали співчуття і навіть захоплення. Коли б у його комуні були всі такі заповзятці, то вона напевне ствердила б себе надовго. Зараз вони теж стояли безневинні, безпорадно-наївні, понищені Паньком Кочубеєм, і Клим Синиця не мав до них жодного зла – ні класового, ні людського. Він лише запитав не без іронії:

– То котрий із вас конокрад, а котрий Бозя?

Дядечко зміряв їх таким прискіпливим оком, що мовчати далі не було змоги.

– Дядечко щось не те кажуть, – промовив Данько. – А загалом – то я конокрад, а він – Бозя. Так, дядечку?

Данько вже давно не тримав за вуздечку краденого коня, а Лук’ян навіть забув, як відчиняються двері в хаті пресвітера.

Тут Клим Синиця довідався про їхній майновий ценз: п’ять десятин поля на двох, коні свої, не крадені, плуг-п’ятерик, віз, корівка, два підсвинки, кури, голуби, самогонний апарат, жорна, ступа (товкти пшоно), терниця для конопель і наймичка. Твердий план хлібозаготівель і зустрічний план виконали, до созу, який ще восени пробували заснувати тут, вступати відмовились, хазяйнують самі, політично неблагонадійні. Цього літа побували у глинській в’язниці. Така характеристика, напевне, справила б неабияке враження на будь-кого з уповноважених, складав її Боніфацій наперекір голові, маючи намір скомпрометувати Панька Кочубея з допомогою родичів і колись-таки зайняти самому місце голови. Панько Гарехтович засовався на лаві, коли Клим Синиця начитував майно його родичів, він учув підступну руку хитрого Боніфація, цього покидька босих кармелітів, котрі один час правили Вавилоном із Бердичева, там і досі стоять руїни їхнього кляштора. Самого ж Клима Синицю така прискіпливість Боніфація просто обурила.