Роман Іваничук - Черлене вино

– А тоді набирати мені ратоборців з отих? – показав Свидриґайло на калік.

– І вони були колись люди.

– Смішний ти, чоловіче, і нерозумний. Хоч і не схоже, та, мабуть, сам смерд єси?

– Русин єсьм, княже. А ти за Русь хочеш стати.

Забігали жовна на вилицях князя, він повернувся, за ним стали литовські ратники, і тут Свидриґайло упритул зіткнувся із скоморохами, попереду яких стояв вродливий парубок з гуслями під пахвою. Князь ступив крок, але зупинився і, подумавши мить, сягнув у полу кубрака. Вийняв дукат і кинув гусляреві.

– Ти їхній ватажок? Сьогодні, як ударить дзвін на Покрові, приходьте в Стирову вежу співати на моєму бенкеті.

І рушив майданом у бік русинського боярського стану.

– Віддай йому дукат, парубче, – мовив чоловік. —Негоже співцеві грати в кості з сильними світу сього.

– Еге ж, – хмикнув Арсен, – базікайте… А ми де пиво п’ємо, там честь віддаємо.

– Дивись, щоб не перепив. Аби на похміллі не прокинувся, бува, у ковпаку з дзвіночками…

– Та хто ви такі, що всіх повчаєте? – огризнувся гусляр. – Пророк чи хто?

– Та ні… Я, хлопче, Осташко Каліграф. З Олеська.

Він сказав це, повернувся і загубився в юрбі, а тоді до Арсена підійшов одноокий, без руки старець і мовив:

– За віщо образив нас, скомороший ватажку?

– Гур-гур, їде Юр, – визвірився Арсен на старця. – А ти хто такий?

– Рівня тобі. Я – отаман калік перехожих.

– Та як ти смієш, голодранцю! – закричали скоморохи, і циган відпустив ланцюга, на якому тримав ведмедя.

Звір заревів і кинувся до старого. Той позадкував, а жебраки – врозтіч.

– Тікайте, щури підвальні, як не хочете знати, що таке амінь в отченаші! – зареготав їм услід Арсен.

І змовк. Звіддаля дивився на нього чи то глузливо, чи то співчутливо жебрацький отаман, похитував головою, і Арсен відчув, як у душі заворушився докір до самого себе. Чи ж то давно було?..

Жебручі спудеї Яґеллонського університету – жаки – бродять краківським передмістям, випрошуючи грошей і хліба, бо їм, бач, захотілося рогатої беретки бакалавра, а їсти нема що, і з бурси схизматів прогнали, а люди людьми: хто дає подаяння, а хто палицею проганяє. Верталися у свої підвали з худими торбами, і вигукнув Арсен з Перемишля, зупинившись біля чепурної хатини, в якій мешкали львівські маляри і різьбярі, що оздоблювали каплиці у катедрах Вавеля.

«Не хочу більше жебрати! – пошпурив він торбу. – Чуєте – не хочу…»

«То здихай», – відказали йому жаки й подалися далі, тільки три залишилися біля нього – нинішні дударі, – витрусили з кишень хто що мав.

«Нап’ємося сьогодні, а завтра – як Бог дасть!»

«Нап’ємося! – змахнув рукою Арсен. Він підійшов до хатини малярів, затарабанив у шибку: – Майстре Симеоне і ти, челяднику мізерний, ану виходьте – жаки багачами стали!»

Вони чорно пили в корчмі й співали, а коли у спудеїв не залишилося ні гроша, сказав – навіть напідпитку поважний – майстер Симеон Владика:

«Змарнуєтеся тут, хлопці. Ми по святах вертаємося до Львова, ходіть з нами. Скоморошити будете, то гоноровий хліб – не жебрацький».

…З малярами прощалися на краківському передмісті Львова. Роздобули в новгородських купців, які стояли тут постоєм, гуслі, труби, дуди й подалися, минаючи Львів, на Рогатин. Перший заробіток мали в королівського ленника – рогатинського пана Івана Преслужича. Боже мій, та це ж напевно той самий – нинішній господар замку в Олеську! А Орися… скільки років минуло… Може, слухала, може, чула… Ой Арсене, Арсене, скомороший ватажку, на кого ти задивився нині!

А чи раз задивлявся? Були й шляхтянки, і меркаторські служниці, і блудниці… Але ця… Відчув, як увійшла в нього незнайома Орися, мов непрошений гість до господи, і стала несподівано бажаним гостем, котрого він ждав давно, нудьгуючи в переситі й бруді за світлою чистотою. Знав: є десь вона на світі, та не зустрілася йому ні разу.

І втратив?

– Братіє… – Арсен повів відсутнім поглядом по товаришах. – Ввечері будьте біля Покрови, я прийду…

Здивувалися скоморохи, що ватажок полишає їх самих, коли вони мають у руках цілий дукат; Арсен відвернув голову, минаючи жебрацьку юрбу, він відчув, як чіпляється його спини погляд отамана. Чого йому треба? Арсен ще раз згадав своє жебрацтво, і йому стало страшно від думки, що сам колись простягав руку; він оглянувся крадькома, чи не дивляться за ним побратими і, звиваючись поміж людьми, квапився до боярського стану.

«Не вступлюся звідси, поки не вийде. Ще раз мушу уздріти…»