Роман Іваничук - Черлене вино

– Не балушись на мене, – мовив циган до звіра, – а поклонися чесному панству й похвались, яким розумом Господь тебе нагородив і якої науки в паламаря навчився. Ну, Гаврилку клишоногий, покажи, як дівоньки чепуряться.

Ведмідь кумедно вклонився, простяг убік лапу, ніби тримав у ній люстерко, а другою повів понад очима і по морді.

Сміх покотився над майданом, а клишоногий Гаврилко, виконуючи волю господаря, уже танцював, перекривляв суддю, який сидів за суддівським столом, лицаря, що йде із списом у бій: вставляв палицю під пахву і поривався з нею до натовпу; пив пиво з кухля, наслідував попа, що йде із заутрені, потім пішов у обхід, простягаючи циганову шапку, в яку посипались півгроші, квартники, динари.

– За яку провину даєш серебро дияволу в жертву, велику згубу душі своїй творячи, а сатані радість? – звідкись узявся монах-домініканець у червоному капелюсі й довгій білій рясі. Він помахував у бік скоморохів посохом: – Fistula dulce canit 2 2 Сопілка солодко співає (латин . ) . , коли во славу Божу, – мішав домініканець, мов горох з капустою, слов’янщину з латинню. – Гудця і свірця обминай з боязнію, бо то є поганське, а не християнське. Це ж помислив сатана, як відвернути паству від костелу, – бісів зібрав, у людей їх поперемінював, і йдуть вони у зборі великому, і всі б’ють у бубни coram publico! 3 3 При народі (латин . ) . Податтю їх, податтю, многократною!

– Піп у дзвін, а дідько в клепало!

– Сова нічна!

– Грайте, потішники!

Посипалися викрики з юрби, та вже померкло веселіє, бо хоч і відтіснили дебелі парубки монаха, та прийшов він сюди не сам: протиснувся до скоморохів екзактор, зажадав податку від ватажка.

Гусляр зміряв здирцю темним поглядом.

– Платили мпи, мосціпане! У твої руки й на цьому ж місці давали щорічну подать у двадцять ґрошів, коли нас покликав жондца 4 4 Жондца – староста (пол . ) . Луцького замку вітати королівські і княжі кортежі, що перед Різдвом котилися сюди з Вільна, Кракова й Мальборка! А чи, може, пам’ять тобі відібрало?

– За хвальні пісні ви платили, але й згрібали від ясновельможних жменями. За сатанинські же, які блуд сіють і честь дияволу віддають, окремо і подвійно дати мусиш, – підспівував екзактор у тон домініканцеві, що стояв поруч і теж чекав на мзду.

– Вороння погане, на смалене прилетіли! Та пропадіть ви пропадом! – почувся розгніваний дівочий голос.

Та сама красуня, якій співали скоморохи за небесні очі й усміх малиновий, розстебнула білий кожушок, витягнула з вишитого пацьорками пуляреса, що висів через шию на червоній волічці, дукат, кинула в простягнуту руку екзакторові, і подив пішов по народу: мусила ж ця дівчина бути багачкою, коли так щедро віддала монету, за яку в купецькій ятці могла собі купити аж десять пар найкращих сап’янців.

– Не треба нам милостині, крале, – побагровів гусляр і сягнув у кишеню кафтана. – Забери, дівчино, свої гроші в пана екзактора, ми не жебраки, що онде руки простягають і гостець свій, і паршу, і язви мальовані напоказ у мороз виставили. Ми чесна братія…

– Лицарська вдача в тебе, гусляре, – відказала дівчина, – але ж не милостиня це, а плата за твою пісню.

– Спасибі, дівонько… Тоді скажи, а ми ще заграємо тобі веселої, звідки ти і хто така?

– Орися я, мовила вже, а батько мій – Івашко з Рогатина, господар на замку в Олеську, – дівчина якусь мить невідривно дивилася на парубка, а потім зникла в натовпі.

Майдан вирував. Купці заспокоїлись – побрішники цього разу не шнирили поміж ятками – і далі провадили гендель; натовп, що зібрався на видовище, танув – скоморохи більше не грали.

Ватажок-гусляр, забувши про побратимів, блукав очима по метушливій юрбі, шукаючи, чи не промайне де гаряча хустина з довгими тороками по білому кожушку; зір його потьмянів, коли побачив, як дівчина, оминаючи вузький Глушець, що обминав мур, подалася до боярського стану.

– Івашко з Рогатина… Господар на замку в Олеську… – проказав, гірко посміхнувшись. – Вкуси собі палець, Арсене, не вхопиш шилом патоки… Ех, братіє, братіє, порвалось на мені шматіє, як не ймете віри, подивіться на діри! – Він задер поли зеленого кафтана й повернувся до скоморохів. Ті ще не ховали інструментів, бо гурт не зовсім розтав, можна було продовжувати веселіє.

– Агов, вую, – похопився Арсен, побачивши неподалік сухорлявого чоловіка зі шпакуватою короткою бородою і в оксамитовій ярмулці, що був схожий на пілігрима або дидаскала. – Вую, немолоді вже єсьте, то мали б знати, коли той Івашко опинився в Олеську, бо колись старостував там варшавський хорунжий Павло з Родзанова, мазовчин окаянний, який собаками цькував нас від замку аж до Гавареччини, де ми в гончарів напилися й горшки побили.