Павло Загребельний - Диво

– Де дочка?

Ситник м’явся.

– Де? Питаю.

– Утекла.

– В Новгороді втекла, тут утекла.

– Сивоок…

– Що Сивоок?

– Поміг їй.

– Де він?

Ситник знов м’явся.

– Кажи!

– Нема його.

– Відаєш, що мовиш?

– Так вийшло. Веління твоє, князю, було: всякого, хто…

– Убили Сивоока? – тихо спитав боярина князь, підходячи впритул.

– Ага, так.

Ярослав одійшов у темний куток, довго мовчав, потім сказав коротко, жорстоко:

– Підеш у поруб.

Ситник розтулив був губи, щоб мовити своє: «Ага, так», але вчасно схаменувся, впав на коліна.

– Князю! Служив тобі вірою і правдою… В поруб, у холод, у мокрість…

Мовби випрошував місця сухішого. Князь глянув на нього з огидою. Аж тепер зрозумів свою княгиню в її відразі до нітнявого боярина. Гидкий у всьому. Вірний, як пес, але позбавлений розуму, навіть собачого.

– Щоб не страждав у холоднечі, велю потяти тебе мечами ще до настання зими одразу по святах, – сказав і ляснув двічі в долоні.

Відчинилися двері з другого боку гридниці, вскочило два отроки. Ярослав показав на Ситника:

– Взяти!

Коли боярина повели, князь узяв трисвічник, потримав його, поставив, узяв тільки одну свічку, мов спокутник, тихо пішов по довгих заплутаних палацових переходах, відшукав кімнатку Пантелія, розбудив того, не даючи оговтатися, звелів:

– Наготуй пергамен і писало.

– Світла мало, князю.

– Досить з тебе. Перепишеш завтра. Готовий? Пиши так: «Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и церковь святыя Софии». А той пергамен, де значиться про Сивоока, щоб вилучив.

– Як же так, князю!

– Роби, що велять! Нема Сивоока і не буде ніколи.

Князь вийшов. Пантелій не встиг навіть спитати його, що ж сталося; вже тої ночі не заснув, насилу діждався досвітку, побіг до Софії, звідти кинувся до хижі Сивоокової, потім розшукав Гюргія. Гюргій уже все знав. Навіть більше: поки Пантелій спав, а князь колотився зі своїми незбагненними державними клопотами, Гюргій з кількома своїми вірними товаришами нишком заховали тіло Сивоокове в Софії, і тепер десь ті знову викладали мозаїку на порушеному місці, щоб ніхто ніколи не довідався, де спочило найпалкіше серце землі Київської. Пантелій сказав про пергамен, де записано, що Сивоок збудував Софію.

– Даси мені, – звелів Гюргій.

– А коли князь спитає?

– Напишеш йому ще раз. Однаково спалить. А я збережу. Так, як у нас в горах бережуть. Надовго.

А настав день, який мав би освітити нечуваний злочин у Києві, але не сталося того. «Що ж ви будете чинити, як день навідання прийде?» Та й що справді? Може, так і треба? Християнство починалося з смерті Ісусової. І першомученик християнський архідиякон Стефан був побитий камінням після жорстоких сперечань за віру з сонмищами невіруючих. Вороги вивели Стефана за город, били камінням, а він молився: «Господи Ісусе, прийми дух мій. Господи, не постав їм гріха їхнього».

Князь до ранку сидів над священними книгами, думав, не про вбитого – про своє. Готувався до великого дня свого життя. Йшов-бо довго і тяжко до цього дня, зосталося багато вбитих і вмерлих позаду, рідний отець, брати рідні, розгубив сестер. Зберігаючи державу, зберіг себе. Так кожна людина, відчувши в собі дар, великі здібності, повинна сама їх у собі оберігати, оберігаючи себе у війнах, у небезпеках, у житті. Ніхто, крім тебе самого цього не зробить! І повинен іти вперед, не озираючись назад, ні на предків, ні на мертвих. Колись життя йшло вглиб і назад, колись мертві не вмирали, колись чоловік достосовувався до того, що плине з минувшини, що мовили і робили діди й прадіди. Тепер для тебе живі – мертві, якщо не бачиш їх, не залежиш від них, а навпаки: ще вони залежать од тебе. Тож роби задумане!

Вранці розпочалося освячення Софії.

Тричі обійшов хресний хід довкола собору під молитви й церковні виспіви. Старезний митрополит Феопемпт у золотих ризах сунувся на чолі процесії, за ним ішли пресвітер Ларивон у незвично урочистих срібних шатах і переяславський єпископ грек Іоанн (Луку Жидяту Ярослав не привіз на урочистість, щоб не дратувати митрополита), далі йшли ігумени, попи й протопопи, іподиякони й диякони, кантори й свічкогаси, церковні прислужники, багаті кияни, що змагалися своїм убранням з церковними сановниками, і кияни всіх можливих ступенів достатку, аж до найубогіших, бо подивитися на свячення Софії прийшов увесь Київ.

Йшли всі з запаленими свічками, і вогники тих свічок жовтіли, мов осіннє листя в довколишніх пущах. Попи роздували кадила, пахло ладаном, виспівувала півча, рикали диякони: «Вонмем!»