Роман Іваничук - Мальви. Орда

— Ти куди тепер? — прохрипів. Він схопив правиці Марії і Мальви, підвів їх угору. — Повторюйте обидві за мною, чуєш… Во ім’я бога милосердного, милостивого. Слава Аллахові, панові світів…

Рука Марії безвільно опустилася, а дочка… дочка тримала побожно підняті два пальці догори і пошепки повторювала за монахом:

— Слава Аллахові… цареві дня суду… Воістину тобі ми поклоняємося… веди нас прямою дорогою…

Мурах–баба зірвав із Маріїної шиї хрестик і владно наказав:

— Топчи ногами!

Марія схлипнула, сахнулася, дервіш шпурнув хрест під ноги дівчини, і та потоптала.

— Тепер ідіть, — сказав Мурах–баба. — Коли ж бо посмієш не прийти сюди на кожне ранішнє і вечірнє богослужіння, наречемо тебе безумною, і вік свій скоротаєш у тімар–хане [29] [29] Тімар–хане — будинок для божевільних. серед божевільних. Бо безумний той, хто не вірить єдиній правді на землі.

Мов із чаду вибігла Марія і на безлюдній вулиці, оглянувшись, зітхнула:

— Прости мене, мій Боже… Ми не топтали хреста, це снилося. Прости…

І закам’яніла, — Мальва, звівши руки до неба, молилася:

— Воістину тобі ми поклоняємося і в тебе просимо допомоги, веди нас прямою дорогою…

Шепіт дитини, побожний, пристрасний, так природно зливався з шумом міста, викриками муедзина з мінарета мечеті Муфтіджамі, з клекотом невільничого ринку, куди прибували нові й нові невільники вмирати за віру, каратися за неї, топтати її і родити ворогові здорової крові лицарів.

Так природно…

Майнула думка в Марії — втікати! Геть звідси поза мури Кафи, тут страшно, тут неволя тіла і духу, це місто вповзає в душі людей, засмоктує: ще день, ще година, хвилина — і вже несила буде вирватися повік.

День хилився до спочинку, червоне, закіптюжене сухою пилюкою сонце сповзало за хребет Тепе–оба. Марія поспішала знову до північних воріт, шаль зсунулася їй на плече, очі жінки злякано бігали під чорним надбрів’ям, розхристалося передчасно посивіле волосся.

— Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? — спотикалася, підбігаючи за матір’ю, Мальва. — Я хочу їсти, хочу до хати. — Сльози стікали по запорошених смаглявих щічках, залишаючи брудні сліди.

Марія згадала про дуката, що дав їй на дорогу татарин. За нього можна буде щось купити в крамничках за стіною Кафи, де живуть євреї і караїми. Тільки ж вечоріє вже.

— Ходімо, доню, швидше, зараз купимо їсти.

Вони вже наближалися до воріт, коли з провулка вибігла зграя смаглявих хлопчаків. З криком, реготом обступили їх, закидали грудками землі, камінцями.

— Джаври, джаври, джаври [30] [30] Джаври — ґяури, погордлива назва християн. , — верещали вони.

Метнулася Марія, щоб вирватися з кола напасників, затулила Мальву грудьми, та хлопчаки почали смикати її за кафтана, за волосся, не вгаваючи кричали слово «джаври».

Злякана Мальва плакала, притискаючись до матері. Марія відірвала від свого волосся цупку руку голомозого нахаби, навідліг ляснула одного–другого по голених головах. Ті сторопіли на мить, а далі загаласували ще дужче, з хвірток почали висуватися закриті яшмаками [31] [31] Яшмак — заслона на обличчях у мусульманок. голови татарок, вони теж викрикували «ґяур яман» [32] [32] Ґяур яман — проклятий ґяур. , вимахуючи погрозливо руками, і вгамувалися аж тоді, коли Марія з Мальвою заховалися в тісній бічній вуличці.

Краще, ніж за два роки неволі, зрозуміла Марія, що таке «ґяур». Треба було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хіба цього надовго стало б? Перший азан і — не вклякни на вулиці — знову презирство, перше слово дитини не по–татарськи — знову каміння і ганьба. Що робити?

Тривожні думки перервали такі знайомі, давно не чуті звуки: на дзвіниці вірменської церкви тихо, вкрадливо загомонів дзвін. Зупинилася, слухала. Війнуло на неї далеким і ніжним, як дитинство, спогадом: вечірні дзвони в Україні, сипле гомін росу на степ, м’якне тирса, і соняшники опускають голови до молитви…

Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала і, оглядаючись весь час назад, лебеділа крізь сльози:

— Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу…

Марія не чула скигління доньки, повільно йшла на переривчасте теленькання дзвону, із заздрістю, подивом і ляком дивилася на людей, що не боялися йти на його поклик.

Скільки їх у Кафі? Чи є в них діти? Що їдять? Як живуть серед вічного приниження і знущань, яких вона зазнала щойно? На що сподіваються ці люди, задля чого жертвують собою, адже день їхнього спасіння ніколи не настане. Вони ж ніколи не вийдуть за ворота Оp–капу, бо — християни. А все–таки ідуть на поклик совісті, за совістю, щоб умерти самими собою.