Олена Литовченко - Фатальна помилка

Вози зупинилися неподалік. З переднього зіскочив старий циган, а за ним — схожа на відьму баба, древня й страхітлива іззовні. Водночас її вицвілі, а колись карі очі сяяли добротою і співчуттям. Баба наблизилася до переляканої Марини й лагідно мовила:

— Сідай, красунечко! Ми знаємо, хто ти. Сідай і їдьмо з нами… Допоможи-но їй, Бахтало.

Дужий гарний циган підібрав із землі її сірий плащ, яким грабіжники погребували, накинув на плечі переляканій жінці, підхопив її й посадив на один з возів. Роздягненого царевича передав матері на руки та прикрив старою козячою шкурою. Тоді тільки табір рушив з місця.

Дорогою Марина непомітно перевірила, чи вцілів гаманець із грішми, не помічений грабіжниками. Схоже, таки вцілів! Ото й добре — бо це все, що в них тепер залишилося!..

Поступово жінка засумувала, згадавши колишнє своє багатство і те, як турботливо доглядав за нею Заруцький. А вона так легко зрадила його — втекла, навіть не попрощавшись, не попросивши пробачення…

Поступово попереду вималювався старий цвинтар, на краю якого приткнулася невеличка, більше схожа на зруб дерев’яна церковка. Побачивши православний храм, жінка відчула, як защеміло її серце, тож вона поспішно мовила:

— Все-все, я вже приїхала! Мені сюди, зупиніть.

Прощаючись із циганами, дістала зі складок сукні й простягнула їм невеликий мішечок із золотими червінцями. Однак баба заперечно мотнула головою:

— Не треба нам твоїх грошей, Марино. Сховай їх, але недалеко.

— Чому недалеко?..

— Бо незабаром вони тобі ой як знадобляться!.. А поки що ступай собі з Богом, тільки постав у храмі за нас свічку.

Марина кивнула і з сумом на обличчі попленталася до церкви.

— Агов, не журися! — крикнув їй на прощання молодий циган з воза. — Бо інакше гроші втратиш!

— Якщо судилося втратити, отже, так тому й бути! — крикнула у відповідь Марина, проте цигани вже не могли її почути.

Вона озирнулася довкола і здригнулася: неподалік на узбіччі дороги стояв величезний дерев’яний хрест — зовсім такий, як у її загадковому сні. Чесно кажучи, ця місцина здалася їй якоюсь незатишною…

Марина поквапилася підійти якнайближче до храму. Загорнута у подаровану циганами козячу шкуру дитина знов заснула. Тим часом небо посвітлішало, зірки остаточно згасли. На сході зачервоніла вранішня зоря.

От і перехрестя доріг. Жінка перелякано замружилася, побоюючись, що зараз же до неї, немовби уві сні, понесеться вершник на крилатому коні… Потім розплющила очі. Незважаючи на побоювання, дорога лишалася порожньою. Одразу ж уява намалювала перед її очима жахливу картину: міські ворота, шибениця, вітер розгойдує удавку… Порив вітру дмухнув так раптово, що ледь не зірвав з неї плаща. Біля самої землі закрутився вихор, завиваючи у пучечки полин. Важка хмара попливла над головою, не віщуючи нічого доброго. Довколишній світ занурився у майже непроглядну пітьму. Потім важку хмару розкололи вогненні тріщини. Марина кинулася до схожого на зруб храму.

Раптом зовсім неподалік (принаймні так їй здалося) у землю вдарила люта блискавка, оглушливо загуркотів грім. Марина ж з розбігу вдарилася боком у двері, щосили закалатала у них і перелякано заволала:

— Відкрийте!!! Впустіть мене!!!

— Зараз впущу, молодице, — пролунав позаду гучний бас.

Від несподіванки Марина голосно зойкнула.

— Не бійся мене, красуне. Я не ведмідь, я всього лише тутешній піп, — пробасив священик, копирсаючись у складках довгої ряси. Був він гладкий, широкоплечий і високий на зріст. Довге поплутане волосся й кошлата борода робили його схожим на страшну тварину, проте жодних зовнішніх ознак агресії він не виявляв, тому Марина поступово заспокоїлася.

Нарешті піп відшукав ключ і відімкнув двері, однак, попри очікування, Марину всередину не впустив, залишившись разом із нею на порозі. Тут сяйнула сліпуча блискавка, й жінка з переляку заголосила:

— Падре, благословіть мене!

— То ти, добра жінко, дотримуєшся латинської віри [4]  Католицтва. , як я подивлюся?

— Пустіть мене усередину, святий отче, адже мій син вашої — грецької віри!!! Присягаюся!..

Знов із небес вдарила блискавка. Раптово піддавшись незрозумілій паніці й не знаючи, якими ще словами можна переконати попа, Марина відіпхнула його й забігла до храму.

— Е-е-е, стривай, так не можна! — пробасив піп, пішовши за нею.

— Святий отче…

– Євлампій. Називай мене отцем Євлампієм.

— Отче Євлампію, прошу вас, благаю: врятуйте мене й мого синочка від стрільців! — у голосі жінки забриніли сльози. — За нами женуться!!! Нас упіймають і вб’ють, неодмінно вб’ють!!! Врятуйте, отче!..