Олена Литовченко - Фатальна помилка

Собака голосно гавкнув, потім завиляв усім тілом і заходився старанно вилизувати Сигізмундові руки.

— Так, песику мій хороший, ти мене вірно зрозумів: я не здамся! Краще репресії, краще єзуїти, краще війна з інакомислячими єретиками, особливо ж з «польськими братами»… Я винищу їх, задавлю, вичавлю звідси — але не поступлюся!!! Як палкий католик, я всіляко заохочуватиму прихильників унії, робитиму їм привілеї та різні милості. Слідом за аріянами зламаю протестантів і кальвіністів, а під кінець і православних!.. Вони зрештою стануть настільки зацькованими й заляканими, що самі принесуть моєму синові корону, самі благатимуть його стати їхнім новим королем…

Негода розігралася не на жарт. Великі важкі краплі крижаного дощу безжально молотили по тендітних плечиках хлопчика років шести чи семи, який самотньо стояв на узбіччі дороги. Був він сухорлявим і гнучким, з білою шкірою, густим кучерявим каштановим волоссям. Пухке дитяче личко з неймовірними величезними очима кольору зимового неба вражало правильністю форм і тонких рис. Якби дитину побачив іконописець, не виключено, що написав би з малого образ одного із численних святих.

Одягнений він був явно не по сезону — без плаща. З верхнього одягу на хлопчику був лише тонкий синій жупан польського крою, з-під якого визирала довга, вишита по коміру легка сорочка, не заправлена в темні широкі штани англійського сукна, а також м’які, гарної жовтої шкіри чобітки. Черговий різкий порив крижаного вітру здійняв довгі поли жупана, рвонув поділ сорочки і розтріпав вимоклі від осіннього дощу кучері малюка. Однак дивне хлоп’я, здавалося, навіть не помітило цього.

— Тобі хіба не холодно? — здивовано поцікавився невисокий чоловік із суворим поглядом. Це був Йоахим Стегман — вчитель геометрії. З незрозумілої причини учень продовжував мовчати. Викладач уже вирішив, що так і не одержить відповіді на своє запитання, як раптом маля повільно перевело на нього погляд. Стегман здригнувся, тому що побачив у тих оченятах дивну суміш туги й розпачу. Складалося враження, що на нього дивився… молодий поранений вовк! Жахнувшись, учитель машинально відступив назад і подумки перехрестився. Але мара тривала всього лише лічені секунди…

«Фу-у-ух, здалося», — з полегшенням подумав Стегман.

— Ви щось запитали, пане учителю?

Тепер на нього з інтересом дивилися чисті очі маленького янголятка.

— Підемо зі мною, хлопче, не потрібно стояти на узбіччі дороги під дощем, навіть якщо твої батьки сьогодні не приїхали. Ти можеш застудитися.

— Так, мабуть, ви маєте рацію, пане вчителю, не варто мокнути під дощем. Хоча батьків я не чекав. Я ж знав, що сьогодні вони не приїдуть.

— Тоді що ж з тобою трапилося? Можливо, тебе хтось скривдив?

— Ні. Ніхто мене не кривдив, просто я замислився…

Стегман вже давно звернув увагу на поведінку цього незвичайного учня. Старший син вельми заможного і впливового магната, подкоморія Стефана Немирича — Юрій завжди був замисленим і нелюдимим. Малюкові не подобалося перебувати разом з однолітками, часто він ішов у поле і там подовгу про щось мріяв. Попри дитячий вік, відчувалася в ньому якась відстороненість від світу з його повсякчасною суєтністю…

«Швидше за все, дитина надто стрімко подорослішає. Яскраві емоційні спалахи в його душі прирікають юного панича на самотність. Треба би якось допомогти хлопчикові, інакше він остаточно замкнеться в собі», — подумав учитель і звернувся до вимоклого янголятка якомога ласкавіше:

— Підемо зі мною, Юрію, і поговоримо про те, що тебе бентежить. Хочеш цього?..

— Гаразд, — погодився хлопчик і слухняно пішов слідом за Стегманом спочатку парковою доріжкою до будівлі аріянської Академії, де вони удвох пірнули до лабіринту довгих сумовитих коридорів.

— Ну от ми й на місці.

Вчитель із зусиллям відкрив важкі дубові двері сховища знань і гордості школи — бібліотеки. Під її склепіннями зберігалася безліч рідкісних стародавніх пергаментів і сувоїв, рукописні книги і друковані видання місцевої друкарні. У непосвяченої людини міг навіть з’явитися сумнів, а чи витримають стіни й полиці такий огром знань?.. На відміну від коридорів, бібліотека була просторою та світлою. Тут гармонійно сполучалися білизна стін і м’який морок добротного темного дерева. Кімнату обігрівали кілька камінів, створюючи в приміщенні затишок і комфорт. Меблі з коштовних порід дерева виглядали добротно й витончено.