Андрій Дурунда - Вікторія регія

За скутою льодом Латорицею де-не-де блимали вогники. Що діялося в хатах – не відала я. Не люблю вигадувати. Говорю лиш те, що знаю достеменно, в що вірю. Слово без віри нічого не варте.

Ненавиджу брехню. А її у світі – багато, навіть більше, ніж правди. Це – страшно.

Мені було незвично вислуховувати біль нещасної, і я ще глибше заховалася під сніг від зойку материнського. І ніхто її не втішав. Лиш вітер у височині розносив сиву печаль. Ще ж вранці хлопчик взувся, помив личко, вискочив надвір, як зайченя – до білих снігів, до сонечка. Довго стояв за порогом, вдивлявся.

– Михайлику, до хижі! – це батько.

– Йду, йду.

А сам стоїть і незмигно дивиться на сліпучо-білу Ясеницю, на невидане диво. Оченята грають радістю, світяться, як од великого щастя.

Вибігає мати, лякається:

– Господочку, та ти ще на морозі, синку?

Вона силоміць тягне його за руку від зимової краси світу, а він впирається, ще раз-разочок хоче налюбуватися днем, мовби відчуває, що востаннє це у нього, востаннє! Знервована, звідкись вихоплює березовий прутик і б’є малого, б’є. «Не руш, жоно, свого сина. Вночі він умре, і все життя гірко каятимешся, що вбила дитину», – я хотіла крикнути Марусі, бо в очах малого встигла побачити щось передсмертне. Я знала, що він уже не Голодняків, а мій.

Заверещав, скорчився в кутку, ображено схлипуючи. Потім тихо ліг коло вогню. Заснув. Далі почав марити. А серед ночі вже й захолов. Навіть висповідати не встигли. Та й за які гріхи йому сповідатися, янголяти?

Між товстими кам’яними мурами мене витоптали ноги Голодняків. Тут мучилася моя душа від людського болю. Я все бачила і чула. Але чим помогти могла? Ну чим? Скільки я мала тепла – все віддала їм. Але його було замало.

На мені всю зиму горів вогонь. Вечорами Голодняки сідали довкіл нього і в диму, мов примари, кашляли та зітхали. І мріяли. Що прийде весна – по-новому заживуть. Піч зроблять, дим пустять надвір, у димар. Бульбу насадять, кукурудзу насіють, садок розведуть.

– Ся земля – на камені. Нич не вродить, – брали сумніви хазяйку.

– Вродить, Марусьо, вродить, – заспокоював Голодняк. – Її вичистити треба, зорати.

Боже, як приємно, коли в тебе вірять люди!

– Та чим ти зореш, який плуг сюди добереться? – питала дружина.

– Добереться, не бійся. Ріка зміліє…

– За які гроші зореш? Чим платити будеш?

– Чим? А віддамо – тому ж Фединчукові чи Головці, у яких свої коні, малого Петрика. Най послужить у них рік-два. Бо нам коней треба буде й треба.

– Отямся, Василю. Та кого ти впросиш орати мертвицю, яка ще ніколи орана не була? А каміння кілько в ній! Хто захоче плуги ламати, коней мучити?

– Но та що, вмирати вже? Падати? – далі Василь починав дихати пеклом на Марусю. – Чого ти? Ні, щоб підказати, помогти словом, а ти б’єш, б’єш. Мало нам горя, що маєме? Ще самі будемо гризтися?

– Ци мені й зазвідати не мож уже, ци закам’яніти, оніміти? Роби, ґаздо, що хочеш.

Дим роз’їдає засльозені очі.

Сидять біля тепла, зігнуті думами… Так тягнулися вечори.

Михайликові могилу викопали під самісінькою горою.

На білому тлі одиноко зачорнів хрестик.

Земля важчає з кожним покійником. А якщо ця квітка взагалі не розквітла? Не встигла?

Мучилася Маруся, мучилася і я, Земля. Вона – родила, я – забрала. Їй, матері, було легше: вона могла виплакатися. І взагалі горе люди переносять легше. А я й не виплачуся, тільки стогну. І стільки в моїх грудях назбиралося туги, стільки болю, що глибоченними ночами, коли все спить – у мені все гуде, так тривожно-тривожно.

Посхиляють наді мною свої сиві голови мої посестри Ясениця, Сорочий Верх, ще й Черешний вигляне з далечі – то й від того співчуття мені легше. Пожуримось отак, посумуємо, та й новий день треба стрічати, нових болей набиратися. Люди душать один одного, гнітять, обкрадають, обманюють, оббріхують, обважують, обраховують, образливо обзивають… Укорочують собі здоров’я і вік – і Землі, на якій живуть. Бо все на ній претісно зв’язане, все.

Нагла смерть Михайлика не залякала людей. А, може, і лякала, але вибору не було. Землі ж – нема, вся в багачів. Куди діватись бідняку? Молоді найбідніші пари села йшли за Латорицю-річку, до мене, звивали собі тут гнізда. Через пару літ хати почали дертися аж на Ясеницю, до Сорочого Верха добиратися.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.