Стрепенулась я, розплющила очі – і ледь не скрикнула від несподіванки: на камені-кругляку сидів чоловік років тридцяти, здавивши голову долонями. З його сірих очей котилися сльозини. Я всього набачилася: плачу зір і звірів, трав і вітрів, але щоб чоловік… То вже згодом гора Ясениця, яка найближче до мене, розповіла все.
Старий священник Валицький кохав свою дружину понад усе на білім світі… Навіть ночами деколи тихо виходив надвір і ставав з сокирою під її вікно, за кущем: чи не крастиметься хтось до неї? Здурів із ревнощів, казали люди.
Я завжди заздрила Ясениці: з висоти усе видно.
Неподалік – Василева дружина з дітьми. Вона була ніби безумна.
Щось хруснуло в тиші. Зціпив зуби Голодняк піднявся. Суворий, аж чорний.
– Ну, Марусьо, се земля – нічийна. Відси нас ніхто не вижене. Туйки і почнеме нове життя.
Глянула на чоловіка тихо і безнадійно, потім на пустир, далі – за річку Латорицю, де в гурті стояли хати. А вода шуміла, мовби сміялася: ба як ви будете мене переходити, як до вас люди йтимуть?
Кладку зробите? Та я її першої ж зливи знесу.
А я зраділа, що комусь стала потрібна, і виставила Голодняку кращі камені свої. Бери даром, зводь фундамент, стіни. І тобі користь, і мені легше стане. Не лишай мене. Бо так важко без гомону людського, без життя, особливо ж у довгі зими.
Кажуть – земля спить під снігами. Неправда це. Я спати не можу. Я завжди жду.
Дощик.
Сонце.
Траву…
Не знаю, як інші міжгір’я, верхи, плаї, а я найбільше раділа людям. Бо люди – це… Боюся сказати навіть… це особлива гордість і особлива краса земна.
Тому я так стрепенулась, коли зачула Голодняків намір. Я всі свої душевні сили напружила, одна думка пульсувала в мені: «Зостаньтеся, люди. Не лишайте мене, богами прошу вас, бо я геть здичавію в самоті…» Боже, як я гірко помилялася, і як буду за це каятися і каратися потім… Але тоді мої нестримні душевні бажання, мабуть, якимсь чином перелилися Голодняку і він мовив твердішим голосом:
– Доста. Туйки буде хижа. Зносім каміння. Зима за плечима. Не збудуємо – вимерзнемо, як цуценята.
Пливла мжичка з небес. Осінь накривала нас студеним крилом.
Голодняки копошилися по рівнині, мати з малими носила, батько – закладав фундамент.
Серед поля, серед долі…
Нове життя наступило для мене.
Тяжко було дивитися на муку людську.
…Голоднячка несла кругляк, опустила його коло чоловіка – і caмa впала, знесилена. Можливо, ласкаве слово хотіла вчути, може, спомогу чекала. А він…
– Ти – лежати? Побив би тя Богочко, а зимувати де думаєш? Вставай! – заревів і бухнув кулачиськом межи плечі. Це вдарила не лють, а біда.
Підвелася, ні жива, ні мертва, стогнучи, крізь сльози глянула на нього, харкнула кров’ю на купу каміння і прохрипіла:
– Закляло би ся і се місце, і каміння, і життя…
Прокляття було таким щиросердим, таким несказанно тяжким що мені зробилося аж лячно. Може, в таку нещасну хвилину вимовила його, бo справдиться це, збудеться!
Тоді, може, вперше занила моя душа від людської жорстокості.
А далі… ні, не звикла. Я не могла й ніколи не зможу звикнути до наруги. Це – неможливо. Люди, мабуть, звикають. Бо інакше б не терпіли.
Фундамент був широкий, надійний. Щось віще керувало тоді Голодняком. Бо в сорок четвертому, коли я здригатимуся під війною, і кулі Другої світової свистітимуть наді мною – цей широкий мур врятує не одне життя від смерті. Оскаженілі чужинці з нашитими павукоподібними хрестами, втікаючи, розстрілюватимуть усіх на своїй ганебній путі. Запалахкочу я, закривавлю, застогну…
Але то вже буде аж потім, через пару десятків літ, коли я, змучена, оплакана, нещасна, проклята, зватимуся Бразилією.
Ніхто про це ще не знав у ту сльотаву осінь, ніхто, навіть гора Ясениця, якій зверху півсвіту видно.
Звідки їй знати долі людськії? Коли й людям самим це не відомо.
Вивели Голодняки стіни, вкрили соломою та й поселилися.
Тої першої зими вмер середульший, Михайлик, дев’ятилітній. Не знаю, від чого, але не з розкошів.
…Мене вкрив сніг. Я нічого не бачила, тільки в різдвяну ніч вчула проймаючий душу дикий скрик Голоднячки. Вона вибігла з хати – мабуть, босоніж, бо сніг не порипував під її ногами, та й помчала, як божевільна, до криниці. Тут я і вгледіла її – простоволосу, страшну. Вона йойкала, заломлюючи д’горі руки, де блистіли мудрі й незрушні зорі. Мовби звідси могла почути її синова душа.
– Синку мій, Михайлику, лебедику-у, йой-йой-йой! Синку солоденьки-ий! Та не суджено мені тебе під вінець весільни-ий виряджати-и, не суджено твоїх діточок бави-ти-и, помочі невістчиної ждати… Йой, не суджено, не суджено-о, проклята доленько моя! Гoсподи, змилостився наді мною, зглянься… Візьми й мою душу! Я не можу дивитися, як діти гибіють, голодні й простуджені…
Читать дальше