Литагент Клуб семейного досуга - Червоний. Без лінії фронту

Здесь есть возможность читать онлайн «Литагент Клуб семейного досуга - Червоний. Без лінії фронту» — ознакомительный отрывок электронной книги совершенно бесплатно, а после прочтения отрывка купить полную версию. В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Харкiв, Год выпуска: 2019, ISBN: 2019, Жанр: Историческая проза, prose_military, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Червоний. Без лінії фронту: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Червоний. Без лінії фронту»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Це неймовірна історія! Повстанський командир Данило Червоний не пропав безвісти після зухвалої втечі з табору смерті. Вояк УПА вижив і переміг у нелюдських умовах вічної воркутинської мерзлоти. Щоб зрозуміти, як це йому вдалося, ми маємо повернутися на десять років назад і побачити Червоного юним ліцеїстом, який лише починає боротьбу за свободу. Його шлях по-своєму бачать та оцінюють друг юності Мирон, повстанка Марія, радянський диверсант і донька «ворога народу». Кінороман «Червоний. Без лінії фронту» – довгоочікуване продовження «Червоного», книжки, яка ще до успішної екранізації набула в Україні культового статусу!

Червоний. Без лінії фронту — читать онлайн ознакомительный отрывок

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Червоний. Без лінії фронту», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

З часом, коли все вляглося, батько не раз пояснював: ми – польські громадяни, хоч звемося українцями. Хочемо вибитися в люди – треба не зважати на заколотників, не повторювати їхні скарги, не брати книжечки й листівки, які вони намагаються потай поширити між людей. Навіть не слухати їх, бо заразні. Поруч постояв із таким – уже скоїв злочин проти польської влади. Ми слухали, а я – то й узагалі думав так само. Погані спогади загалом затерлися, проте розбите татове лице спливало перед очима в найменш придатні для того моменти. Я розумів: батькові стало б сили взяти сокиру, кинутися на тих солдатів, боронити родину, скільки б протримався. Далі – що? Лишилися б Миронюки без годувальника. Хтозна, яка б доля спіткала. Тато ж, зносячи побої, насправді тим самим захищав дружину й дітей, як знав, відчував, міг на той момент.

Як не чиниш опору – навіть ліпше боронишся.

Це вже Юрко Дорош почав переконувати, як я помиляюся.

Данило Червоний ще далі пішов, і я йому повірив більше.

Час показав – Дорошу на горе.

Та нехай, наперед не забігатиму.

2

Уже коли почав згадувати молоді роки, збирати спогади докупи, прийшло нарешті розуміння: батько не хотів для нас, дітей, такого життя.

Не знав, що і як піде далі. Господи, та ніхто ж тоді, навіть маршал Пілсудський не уявляв – за дев’ять років Польщі знову, як колись, не буде на карті світу. Поки ж тато вперто вимагав від нас триматися ближче до поляків і вчитися по-польському. Українських книжок аж до сімнадцяти років я в руках не тримав, хоч грамоти трохи знав – поки не почалися оті каральні акції, в нас у хаті їх трохи мали. Батько тоді навряд чи знав, але відчував мовби нутром: щойно пішли чутки про незадоволеність влади сільськими протестами й почали закривати «Просвіти», він виніс із хати українські співаники, абетку й книжечки казочок із простенькими малюнками. Чи закопав, чи десь спалив – хтозна, я за ним не піддивлявся. Запитався маму якось за «Читанку для чемних діточок» [5] «Читанка для чемних діточок» – дитяча книжка, вперше видана у Володимирі-Волинському та надрукована у Львові з ініціативи Комісаріату Українських Січових Стрільців 1917 року. та «Яйце-райце», а вона очі відводить. Тато почув, каже: нема, потім польські з ярмарку привіз. Не зі злої волі, просто боявся найменшої для нас усіх небезпеки.

А ще розумів: треба вчитися грамоти, хай польської. Тому не мав я малим вільної хвилини. Бігав, звичайно, з іншими дітьми на річку, гасав по полях, випасав корів улітку. Та щойно якась вільна хвилина – батько вже ледь не за вуха тягне до столу, підсовує нові книжки, примовляє: вчися, Орку, вчися, бо хлопом у гною скнітимеш, а так у пани виб’єшся. Тож нема, чому дивуватися, коли одного разу він привіз мене до Кременця – тамтешній ліцей тоді вважався одним із кращих, ще й від рідного повіту не дуже далеко. Словом, до науки, Орку, до науки.

З Юрком Дорошем досить скоро здружився.

Спершу міське життя на мене, як сам придумав, не налазило. Більше подобалося неквапом прошкувати вулицями й зупинятися всюди, звідки видно Бону. Гора зі зруйнованим на вершині замком дружини польського короля Жигмонта Старого височіла над стародавнім містом, оточена з трьох боків глибокими ярами. Здавалося, вона росте, як дерево, і місто, з вулицями та будинками, – її міцне коріння. Залишки мурованих стін коли зникали в тумані чи молочній густоті хмар. І всякий раз, коли падав дощ або сніг, мені здавалося – це Бона своєю верхівкою пробила дірку в небі. А коли над замковою горою стояло сонце, для мене все разом перетворювалося на сонячний годинник. Споглядати на Бону я міг усякий раз інакше, вибираючи інші точки для огляду й вигадуючи довкола височіні щось нове, часом навіть казкове, містичне, чарівне.

Не те, щоб дикуном почувався, якого привезли з безлюдного острова. Таких, як я, сільських, серед спудеїв-ліцеїстів знайшлося чимало. Не лише русини, поляків із сільських родин вчилося чимало. Не тільки ж моєму батькові кортіло бачити сина освіченим паном, котрий не длубається в землі чи гнойовищі й не крутить хвости бичкам. Міське, панське життя багатьох вабило. Просто, мабуть, тоді я мав інакший склад характеру – не міг швидко звикнути до того, що більшість кременецьких ліцеїстів вважала звичним для себе.

Наприклад – походи у «Волинь».

Туди треба було пензлювати пішки зо два кілометри від центру. Треба було минути синагогу, далі – сама ресторація з великими, щонайменше метровими літерами на вивісці. Не міряв, але так здавалося. Хто багатший, брав у місті візника. Таксівки тоді в Кременці були рідкістю, хоч вулицями їздили автомобілі. Та де: з міста ходили автобуси до Луцька, Рівного й Дубна, так само прочани мали змогу дістатися до Почаєва [6] Почаївський монастир у часи Другої Польської Республіки входив до складу Польської православної церкви. Її великими зусиллями вдалося вберегти від передачі в підпорядкування римо-католицької церкви. На території монастиря зберігалося, зокрема, українське православне життя. , а залізничним транспортом – без пересадок до Львова і Луцька.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Червоний. Без лінії фронту»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Червоний. Без лінії фронту» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Червоний. Без лінії фронту»

Обсуждение, отзывы о книге «Червоний. Без лінії фронту» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x