Здається, усе. Відпускаю фрагменти від себе, традиційно перепрошую за трошки довге вступне слово й маю надію, що в подібному детальному роз’ясненні потреба була. Далі лишаю тебе, читачу, сам на сам із Червоним, його друзями, товаришами, ворогами. Кожен хай сам відповість, чому війна, яку вів Остап, не мала лінії фронту. І маю надію: кожна з переказаних мною історій настільки реальна, наскільки ж і неймовірна.
Ваш К. Рогозний
Фрагмент перший
Друг Мирон
Друга Польська Республіка, Волинське воєводство, місто Кременець
Жовтень 1938 – вересень 1939 рр
З Данилом Червоним ми познайомилися ближче в ресторані «Волинь».
Тут варто відразу пояснити: до того ми вже бачили цього дивного хлопця й знали, як його звуть. У Кременецькому ліцеї, де ми всі вчилися, українців з роду було на час, про який пишу, не аж так багато. Частина навіть між собою говорила польською. І я не виняток – у нашому селі подібне явище не дивувало.
Потім дізнався – ми з Зенком молодші за нього на два роки, а з Юрком вони взагалі однолітки. Проте з першого погляду Данило видавався старшим щонайменше років на п’ять. Тримався осібно і цим підтверджував подібний висновок. Можна було подумати, що старшому хлопові з нами не цікаво. Худорлявий, але не хворобливий, збитий міцно, дивився зазвичай трохи примруженими очима. Ніколи не всміхався, тонкі губи постійно стиснуті, як і він весь сам – немов накручена пружина. Зблизька в Червоному вгадувалося глибоко приховане шаленство. Він справляв враження людини, яка тримається з останніх сил. Необережний крок поруч, необачний рух, погляд, який не сподобається, – і хлопець вибухне. І заразом – світ довкола нього.
Аби ж я знав тоді, як скоро доведеться переконатися в правильності висновків.
Не скажу, що пошкодував. Навпаки, мені б запізнатися з Данилом Червоним раніше.
До того часу я думав, що мені пощастило потрапити в компанію Юрка Дороша. Сильно сказано – компанія. Насправді їх було двоє, і Зенко Лісовський дивився своєму лідеру просто в рота. Дорош досить швидко зійшовся з ним, узявши під опіку. Хоча Зенко її не потребував, дрібного хлопаку в круглих окулярах ніхто в ліцеї не кривдив. Навпаки, наш регент, пан Мар’ян Калюжний, мав достатньо поваги, аби поклопотатися про нього й прилаштувати на службу в ліцейську друкарню. Зенка навіть поважали, бо міг роздобути потрібні для навчання книжки й журнали задурно. Наш брат-ліцеїст не мав на то грошей, бо всі зайві злоті ніс до ресторану, проциндрюючи на пиво.
Треба трохи розказати, як у ті часи велося.
Це вже потім я дізнався про національні заворушення в Малопольській Всходні [2] Східна Малопольща (пол. Malopolska Wschodnia) – у міжвоєнний період (1920–1939) польська назва української Галичини, яка входила до складу Другої Польської Республіки. Адміністративно поділялася на Тарнопольське, Станіславівське та Львівське воєводства, де переважало українське населення.
. У нашому воєводстві Волинському [3] Волинське воєводство – адміністративно-територіальна одиниця Другої Польської Республіки, утворена 1921 року з семи західних повітів Української Народної Республіки, раніше – Волинської губернії Російської імперії.
на той час майже вісім років було тихо. До того, щоправда, трохи бунтували, коли поляки почали осідати в наших селах відповідно до чинних законів. Тоді польським селянам та воякам, що повернулися з фронту, почали давати багато землі. А де її брати, як села наші? Правильно, забирати в українців, і нема на те ради.
У нашому селі та й довкола так само розбудувалися польські колонії, і ляхи мали значно більше вигод, ніж ми. Власне, ми взагалі не мали жодних. Батько згадував: навіть за російського царя-батюшки селяни мали більше прав хазяйнувати в себе на землі. Але він за вила не хапався, просто бурчав, бо не волів сваритися з владою. Я малий був тоді і все одно зрозумів: мудро тато чинив, коли не ходив ночами палити збіжжя й різні забудови, де сиділа повітова влада, й не різав нишком телефонні дроти.
Тато не заїдався з владою й нам велів терпіти, тільки так можна вибитися в люди. Однак коли поліція з уланами набігли на наше село, аби навести порядок [4] Йдеться про пацифікацію (умиротворення) – масштабну каральну акцію, яку схвалив особисто керівник польської держави Юзеф Пілсудський у вересні 1930 року. Операція тривала до кінця листопада й супроводжувалася насильством, убивствами, арештами українців за етнічною належністю. Руйнувалися господарства, кооперативи, хати-читальні, храми. Пацифікація викликала міжнародний скандал, бо документальні матеріали й фотофакти були передані українськими активістами в західну пресу. На підставі цього була подана петиція до Ліги Націй.
, нам таки перепало. До хати ввірвалися солдати, почали громити все, що бачили, трощити лавки, колоти й різати багнетами подушки та одяг. Батька витягли надвір, заходилися лупцювати шомполами на наших очах. Менші ревли, нічого не розуміючи, я стояв на колінах, плакав, бо думав – зараз візьмуться за маму, потім – за мене. Та враз ніби Бог святий почув: забіг війт, сказав: тут доста, вони все зрозуміли, наука не завадить, та Миронюки слухняні. Офіцер на прощання відважив татові ляща, потім нас облишили.
Читать дальше