Анатолій Дімаров - І будуть люди

– Немає?

– От клянусь Богом – немає!

– А ти не спіши клястись, не гріши перед Богом, – лиховісно умовляв Свирида високий. – Ану, хлопці, допоможіть хазяїнові пригадати, куди він приховав своє золото!

Бандити ухопили залізну заслінку, нагорнули на неї розжарене вугілля, поклали біля Свиридових ніг.

– Ставте, хлопці, його ноги – нехай погріється!

Свирид шарпонувся щосили, побілів, наче смерть, застогнав.

– Годі, хлопці, годі, – наказав отаман, що не спускав із Свирида очей – Бачу, що хазяїн уже щось пригадав.

Свирид дихав важко, із храпом. Водив скаламутнілими від болю очима, видно, нічого не бачив. Та ось зустрівся поглядом із чіпкими оченятами отамана, і очі його сповнилися такою ненавистю, що бандит аж відсахнувся:

– Ого. Так де ж, хазяїне, твоє золото?

Свирид повів очима по хаті, затримався поглядом на печі. Якась думка майнула в його очах, затріпотіла гаряче і мстиво.

– Розв’яжіть.

– А скажеш, де золото?

– Скажу.

– Оце інший макар! – зрадів високий. – Люблю, коли людям вертається пам’ять!

Свирида розв’язали, він, спираючись руками на ослін, спробував стати на попечені ноги, але не зміг.

– Підсадіть мене на піч… там золото…

Свирид порався на величезній печі, бандити нетерпляче чекали внизу. Особливо нетерпеливився високий: стаючи навшпиньки і витягуючи довгу шию, намагався заглянути на піч, квапив, роздуваючи золоті вогники в очах:

– Хазяїн, скоро там?

– Зараз, – глухо, як із могили, озивався Свирид.

– Дістаєш там, хазяїн?

– Зараз дістану!

Свирид натрусив на полиці гаківниці пороху, звів сталевий курок, перехрестився, притиснув важкий приклад до плеча:

– Забирай, отамане, своє золото!

Отаман похапливо вискочив на піл, потягнувся до печі, наставивши руки.

Стоголосою гарматою ревонула гаківниця, оглушила всіх, хто був у хаті. Отаманової голови як не було: впало додолу обезглавлене тіло з коротко відрубаною, як у курки, шиєю.

Варвара зламалась у стані, чіпляючись руками за стіл, осіла на підлогу, провалилась у темряву. Свекор, коли його стягали з печі, встиг іще двом розвалити голови важким прикладом рушниці, а третьому залізними пальцями скрутити в’язи, але бандитів було багато – всіх не передушиш, – гуртом навалились на нього, зв’язали, потягли, як собаку, до річки і довго відводили душу – катували під вербами.

Про незваних гостей повідомив Оксена сусідський хлопчак – примчав аж до маслобойні на коні. Оксен вихопився на воза, гнав коней, не жаліючи батога, а Іван, що встиг ускочити слідом за батьком, щосили тримався за драбки.

З гори до хутора коні не мчали – летіли, розпластавшись у божевільному галопові. Вітер обривав із них шмаття піни, бризкав просто в обличчя Оксенові гарячим дощем.

Прогуркотіли під колесами розбиті ворота. Видовженими тінями промчали мимо клуня, кошара, сарай, оббігли довкола них, застигли, і не встиг ще Іван поворухнутися, як Оксен, схопивши сокиру, звалився з воза. Простоволосий, задиханий, ускочив до хати, у чорне провалля дверей, так і застиг на порозі: на заюшеній кров’ю підлозі валялися трупи бандитів, а біля столу, на підлозі, сиділа Варвара і з тіста, перемазаного кров’ю, виробляла пироги…

Оксен знайшов батька під вербами. Весь порізаний, з обдертою шкірою, що кривавим шматтям звисала з грудей, з чорними проваллями повиколюваних очей, Свирид іще дихав – не хотів так легко піддаватися смерті. Його обережно перенесли до хати, поклали на лаву, прямо на голе скривавлене тіло накинули мокру скатертину – весь час поливали водою, і Свирид за якийсь час опритомнів.

Батько помер на другий день. Все просив підвести йому голову та повернути до вікна: надіявся, мабуть, побачити на прощання хоч крихітку світла. А перед цим уночі, коли розійшлися сусіди і Оксен залишився віч-на-віч із татом, Свирид покликав його до себе кволим голосом:

– Оксене… Оксе-ене…

– Що, тату? – схилився над ним Оксен, щосили кусаючи губи, щоб не розплакатись.

– Батюшку… покликали?..

– Скоро будуть… Лежіть спокійно, тату, батюшка от-от приїдуть… Я послав за ними Івана, – казав Оксен, бо він боявся жахної тиші, яку по вінця виповнювало – колихалося кривавим туманом передсмертне татове хрипіння.

– Поховайте… в Олени… в ногах…

– Гаразд, тату… Ви тільки не мучте себе, лежіть… спокійно…

Але спокій якраз і не приходив до Свирида. Батько возив опухлою головою по подушці, наче подушка ота була набита не пухом, а гострим камінням, ламав болісно брови над заліпленими запеченою кров’ю повіками, і чорні тіні неспокійних думок не переставали метатися по його обличчі.