Анатолій Дімаров - І будуть люди

Зачувши про появу однієї з таких банд, Оксен навісив на вікна товсті дубові віконниці, прикріпив до них залізні прогоничі – до ранку не перегризеш, а до дверей приладнав пудові засуви. На ніч спускали з цепу двох привезених аж із-за Яресьок вовкодавів: налетить такий – прощайся, чоловіче, з душею! Лягаючи спати, Оксен клав біля себе гостру сокиру, а Свирид дістав із комори дідову гаківницю, обтер з неї пил, вставив новий кремінь, насік півторби шроту із товстих гвіздків, запас літрову банку пороху та й заховав увесь той арсенал на печі, «щоб завжди було напохваті». Бідна Оксенова жінка боялася після того туди й потикатися: вовчим оком світило на неї оте страховисько: гримне – не позбираєш кісток! А дід, згадавши минуле, все розказував, як він стріляв колись із тієї гаківниці вовків, аж ті хвости губили від страху, втікаючи.

– Бо хіба теперечки ружжа! Ото колись були ружжа – як пердне, то й душа з тебе геть!

Бандити налетіли не вночі, коли їх можна було сподіватися, а серед білого дня. Оксена не було вдома: ще звечора поїхав разом з Олесею та старшим сином Іваном на маслобойню – за десять верстов – і мав повернутися десь по обіді. Батько, дід і молодий Оксенів син Олексій якраз снідали, а Варвара поралася біля великої діжі, вимішуючи тісто, коли у дворі завалували собаки, пролунав тупіт копит, матірна лайка, раз по раз ударили постріли, рознісся передсмертний собачий вискіт, за вікном швидкими тінями промайнули якісь люди, садонули в сінешні двері чимось важким, мабуть, прикладом, вдерлися до хати – всі у військовому, обвішані зброєю, зарослі, страшні, виповнили кімнату запахом прілих онуч, кінської збруї, міцного горілчаного перегару.

– Хто хазяїн?!

Варвара як стояла, так і заклякла біля діжі, тільки великі росинки поту враз усіяли чоло, затремтіли, звисаючи на зламаних страхом бровах. Дід впустив ложку, ложка лунко стукнулась об дубову кришку столу, бризнула молочною кашею, а в самого діда мертво одвисла щелепа, зачорнів беззубий рот. Олексій принишк, як пташеня, тільки поблискував переляканими тернинами очей. Один Свирид зберіг такий-сякий спокій на своєму завжди похмурому обличчі.

– Ви хоч би шапки знімали, до хати заходячи! – осудливо мовив він. Звівся за столом, майже дістаючи головою стелі, повів рукою на образи:

– Людей не сором – Бога побійтеся!

– А от ми тобі язика вкоротимо! – пообіцяв Свиридові найвищий з-поміж бандитів. Ростом він міг би помірятись із Свиридом, тільки був вужчий у плечах, тонший у талії і мав на диво маленьке, рухливе та неспокійне обличчя. Був, мабуть, у них за отамана, бо наказав: – Ану замкніть усіх до комори, окрім хазяїна!

Діда вивели під руки, Олексій, тихо схлипуючи (плакати вголос він не наважувався), смикав матір за спідницю:

– Мамо, пішли… мамо, пішли… – а Варвара ніяк не могла висмикнути з діжі руки: тісто наче закам’яніло.

– А ти що тут пораєш? – підійшов до неї отаман. Варвара затріпотіла, ворухнула безкровними вустами.

– Та не бійся! – засміявся бандит, явно потішений страхом жінки. – Я таких, як ти, не кусаю… Хліб зібралася пекти?

– Пироги, – врешті здобулася на слово Варвара.

– Пироги?.. З капустою?..

Високий жадібно втягував у ніздрі повітря, заглянув до діжі, потикав у біле пухке тісто брудним прокуреним пальцем.

– А що, хлопці, попробуємо і ми пирогів? – звернувся він до своїх братчиків. – Не одним же багатіям розкошувати! – І під схвальні вигуки та сміх наказав бандитові, що вже брав Варвару за плечі: – Жінку облиш, хай напече нам пирогів, поки ми з хазяїном словом перекинемося.

Тремтячими неслухняними пальцями вигортала Варвара на стіл тісто, молилася про себе: «Господи, порятуй!.. Господи, заступись!..» Зціплювала зуби, рада була затулили і вуха, і очі, оглухнути й осліпнути, бо злодіюки вже заходилися біля Свирида.

– Де заховані гроші?

– Куди подів золото?

Розбили скриню, вивалили все на підлогу, випотрошили гаман, але того їм було мало. І знову підступались до Свирида.

– Признавайся, зануда, куди подів золото!

Свирид стояв на своєму: золота у них не було і немає.

– Не було, кажеш? – перепитав високий і посміхнувся недобре – У тебе, хазяїне, закоротка пам’ять, прийдеться поворушити її… Ану зв’яжіть, хлопці, йому руки, щоб не брикався!

Свиридові заломили руки за спину, міцно стягнули віжками.

– Тягніть до печі!

Підтягнули до печі, посадили на ослін, вчепилися в плечі.

– Так нема, кажеш, золота?

– Немає, – відповів Свирид, дивлячись прямо у піч, де палахкотіло, нестерпно дихало жаром, плавилось кривавим золотом дубове вугілля.