Анатолій Дімаров - І будуть люди

Оксен зводиться, йде до великої пузатої скрині, що стоїть під вікном. Обережно здіймає килим, відмикає внутрішній, із дзвоном, замок, підіймає важке віко, обклеєне кольоровими картинками лубочних видань. І хоч став так, щоб затулити широкою спиною скриню, Мокрина все ж добирає способу просунути туди своє око.

«Боже, скільки того добра в чоловіка! – тихенько ахкає вона – Коли б мені хоч десяту частку того, я б і горя не знала!»

Оксен дістає з прискринка важкий дідів гаман і, вже зовсім відвернувшись од жінки, клацає сталевим кігтем – розкриває міцно стулені дужки.

Він довго шелестить папірцями – відбирає, які найбільш потерті. Бо нащо бідному нові гроші? Однаково вони не втримаються в нього, не ляжуть на дно повної скрині, а покрутяться-покрутяться межи пальцями, та й будь здоров!

– Оце вам, Мокрино, аж п’ятдесят рубликів завдатку! – кладе Оксен перед жінкою пом’яті кредитки. – А решту віддам, як підпишемо купчу.

Тремтячими пальцями перераховує Мокрина гроші. Розкладає на п’ять рівних купок по десять карбованців, бо вміє лічити тільки до десяти. Потім побожно зв’язує в краєчок хустини, затискає в темний кулак: легше тепер відірвати їй руку, аніж видерти гроші.

– То я вже піду, – каже вона, побоюючись, шо Оксен роздумає та відбере отой завдаток.

– Ідіть з Богом! – бажає їй щастя Оксен і, проводжаючи жінку, ще раз нагадує: – Глядіть же, поїдемо завтра до міста!

А перед вечором, коли втомлене сонце, віддавши тепло Івасютиним нивам, спішило відпочити за обрій, Оксен стояв посеред щойно придбаного поля. Довкола лисніла чорна рілля, ласкаво хлюпала невисокими довгими хвилями, а він стояв, оббризканий вечірнім сонцем у бронзу та мідь, важкий, непорушний, врослий у землю, і не було, здавалося, такої сили на світі, що зрушила б його з місця, примусила б його поступитись, віддати хоч шматочок землі.

Десь у своїй хаті ще раз перераховувала гроші Мокрина, розкладаючи їх на маленькі купки. Десь сьорбав остогидлі «булони» Протасій і чекав од своєї жінки підмоги: «на усілєніє харчу». Десь повзали в залитих смердючою тванню шанцях його земляки – «расєйські солдатики», бігали в атаку, падали, захлинаючись власною кров’ю і невикричаним криком своїм, зависали на колючих дротах, догнивали у братських могилах, стогнали в шпиталях і здихали від голоду в бараках для військовополонених. Десь згинався біля вагранки, що пахкотіла пекельним жаром, Василь Ганжа, який не захотів після каторги повертатись додому, подався шукати кращої долі на Донбас. А він, Оксен Івасюта, стоїть на своєму полі, посеред своїх вимріяних ста десятин, і ніколи ще йому не дихалося так вільно та легко, і вже нові спокусливі думки в’ються йому в голові, затуманюють її приємним прозорим серпанком.

– Господи, не введи во іскушеніє… – звично шепочуть Оксенові вуста, бо подвоюються, потроюються в уяві отари овець, коні й воли, корови й свині, що й так виповнюють його велике подвір’я.

То були найщасливіші хвилини в Оксеновому житті, і вони закарбувалися в його серці живим, нев’янучим спогадом.

А потім усе почало валитись, переміщуватись, наповзати одне на одне, як під час весняного скресання криги, коли міцна та надійна, здавалося б, поверхня ріки враз поповзе, затріщить, захитається у тебе під ногами, все швидше й швидше посуне вниз, за течією – і горе тобі, необачна людино, коли ти не встигнеш добігти до берега, відшукати хоч клаптик надійної тверді! Вмить зімне тебе, зломить, затре поміж кригою, захлесне чорною, як пекельна смола, водою, ошпарить холодним окропом, і тільки твій розпачливий пташиний крик проячить над страшним шумовиськом – оглянуться люди, а там уже й сліду від тебе немає, лише наповзають, лізуть люто крижини та кипить розлючена вода.

Свирид Івасюта був перший, кого зачепив той страшний льодохід.

Ще в шістнадцятому по глибоких яругах та глухих хуторах почали гуртуватись «зелені» – перші ластівки неблагополучного становища на фронтах. Більшість із дезертирів просто собі переховувалася – відсиджувалася до кращих часів, а частина, озлоблена, розкладена фронтом, гуртувалася в банди, виходила на дороги із «бонбами», обрізами та «гвинтівками», а часом і кулеметом, зустрічала і пішого, й кінного, а згодом починала шастати й по хуторах – витрушувати душу з багатих дядьків. І не раз, і не два в темну ніч виривалося з розбитого вікна розпачливе: «Ря-га-туйте!» – котилося степом та й конало, безсиле, так і не знайшовши відгуку, десь на холодній непривітній ріллі.