Анатолій Дімаров - І будуть люди

– Слухай, дитино, сюди… До тебе посватався один чоловік…

«Олег!»

– Це дуже хороша людина…

«Але ж чому він мені нічого про це не сказав?»

– Він, правда, набагато старший від тебе…

«Де ж набагато, всього на два роки!»

– …але богомільний і тихий… Справжній християнин, вірний син нашої матері церкви… До того ж він заможний, багатий хазяїн. Має хутір і млин… за ним ти не знатимеш злиднів і зможеш допомогти своїй мамі та сестрам…

Аж тут доходить до Тані, що мова йшла не про Олега. Вона така вражена, що спершу не може навіть осягнути всієї біди, яка звалилась на неї. Робить різкий рух – і татова рука падає їй із колін.

Хіба тато не знає, що вона вже заручена?

– Заручена?.. З ким?..

Тато підняв руку так, наче хотів навідмаш ударити дочку.

Але Таня не пробує навіть затулитись руками. Вона тільки заплющує очі й щосили зіщулюється. Хай краще тато її вдарить… хай б’є скільки забажає, тільки не оте… оте жахливе сватання.

Але татова рука не опускається чомусь на Танину голову. Тато робить рукою такий жест, наче раптовий вогонь пахнув йому прямо в обличчя і він хоче захиститися від пекучого жару.

Хто?! З ким вона заручилася?!

– Та з Олегом же!

– З яким Олегом?

– З Олегом Мирославським, – каже Таня, трохи здивована тим, шо татові треба ще й пояснювати, хто такий Олег.

Тато різко зриває із себе ковдру, оголюючи худі довгі ноги, кричить прямо в обличчя дочці:

– Отой безбожник?! Син отого безбожника!.. Та як він насмілився навіть наблизитись до моєї дитини?! Та ти знаєш, хто його батько?!

– Його тато лікар, – каже приголомшена отим вибухом Таня.

– Лікар… – фиркає тато. – А який лікар?.. Який, я питаю тебе, лікар? Та чи відомо тобі, що це – найзатятіший ворог нашої церкви? Губитель нашої віри?.. І щоб я віддав свою дочку… свою кров у прокляту сім’ю безбожника!.. Щоб я… щоб я…

Голос татові уривається. Він заходиться таким судомним кашлем, що здається: за цим ось вибухом висмикнеться все його нутро, вивернеться, як рукавичка. Тато прикладає до вуст хустину, і вона відразу ж розцвітає зловісною червоною квіткою.

Першою отямлюється мама. Випихає перелякану Таню з кімнати, випроваджує зятя і залишається із татом наодинці.

Після цієї сцени тато три дні не розмовляє з Танею. Мама весь час заплакана, їй жалко тата, що тане, як свічка, жалко й дочки, все в їхньому домі притихло, завмерло, і Тані іноді починає здаватися, що навіть час тут ходить навшпиньки.

Вона ніяк не може освоїтися зі страшною новиною, що її привіз того нещасливого дня дівер. Не може примиритися з думкою, що якась зовсім чужа їй людина, з якою вона зустрічалася всього один раз, посягає на неї, хоче стати її чоловіком. Адже вона більше не зустрічалася з ним. Не каталася на ковзанах. Не стерегла мрійливими літніми вечорами зоряного неба. Не прощалася по півгодини біля воріт. Не мріяла про нього неспокійними дівочими ночами, припадаючи гарячим лицем до подушки – мовчазної подруги усіх її таємниць. Не давала йому слова, не обіцяла нічого, – то як же він посмів отаке вчинити? Хто дав йому право?

Задихалась од гніву, їй здавалося, що він діє підступно, нещиро. Бач, не приїхав сам, а прислав дівера, щоб той обснував павутинням. Сам же десь сидить і терпляче чекає, доки вона затріпоче в тенетах. Коли б він трапився зараз їй на очі, вона сказала б про те, як ненавидить його і як любить Олега.

Та заходила мама, несла посічене горем обличчя, пропечені розпукою очі, казала, шо татові погано… дуже погано, – і Танина рішучість починала хилитатись, як вогник на вітрі.

– Татусь хворий?.. Татусь дуже-дуже хворий?.. Він усе ще гнівається на мене, не хоче мене й бачити?.. Що ж я маю робити? – допитується Таня в мами, і вже очі її повні сліз.

Мама не каже – «так», але й не каже – «ні». Мама сама не знає, що сказати дочці, і тому лише плаче, витираючи фартухом очі, а в Тані аж серце розривається від жалю до хворого тата. Адже це вона винна в тому, що тато її помирає! Дозволила татові лежати в отому байраці, аж поки тато застудився, сама ж, як дурна, заглядала в струмок, збирала на вінок собі квіти, рада, що тато лежить у холодочку.

«Не вберегла!.. Не вберегла!.. Не вберегла!..» – довбе її дятел каяття, дзьобає прямісінько в серце. І Таня навіть не пробує захиститися від нього.

А тут іще дівер. Ходить за Танею шовковою тінню, намагається заглянути в розгублені очі зовиці.

– Нащо ви сказали про це татусеві? – прямо запитує Таня, й дитяча образа тремтить на її вустах.