Анатолій Дімаров - І будуть люди

Здесь есть возможность читать онлайн «Анатолій Дімаров - І будуть люди» — ознакомительный отрывок электронной книги совершенно бесплатно, а после прочтения отрывка купить полную версию. В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Харків, Год выпуска: 2021, ISBN: 2021, Жанр: Историческая проза, literature_20, Советская классическая проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

І будуть люди: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «І будуть люди»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Пророчі слова великого Тараса, що «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі» стали непохитним перконанням і Анатолія Дімарова: останній рядок цього твердження він узяв за назву одного з кращих своїх творінь. Хоч у ньому йдеться про найтрагічніші сторінки життя українського селянства періоду колективізації-Голодомору, хоч до нашої Незалежності ще залишалися довгі десятиліття. Річ у тім, що беручись за написання роману, а це початок 1960-х, письменник уже позбувся облуди радянщини. Зате вона цупко трималася за свої наративи – третину твору цензура скоротила. Нині ця правдива історія започаткувала нову сторінку у своєму життєписі: видавництво «Фоліо» перевидає її без купюр, а недавня 12-серійна екранізація роману здобула визнання як перша в країні історична родинна сага.

І будуть люди — читать онлайн ознакомительный отрывок

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «І будуть люди», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Дівер не спішить відповісти. Він м’який та обачливий, розум світиться в його чорних сумовитих очах, лагідним співчуттям віє від видовженого обличчя з тонкими благородними рисами. Дівер чимось схожий на Ісуса Христа, особливо зараз, коли він стоїть навпроти зовиці.

– Яка ви ще дитина, Таню, – врешті каже він, і чи то докір, чи то співчуття лунає в його тихім голосі.

– Навіщо ви мене сватаєте за нього? – вперто допитується Таня. – Я не люблю його, чуєте!

– А що таке, Таню, любов? – м’яко питає дівер і торкається Таниного плеча довгими пальцями. – Дитино, дитино, ви твердите про любов так, наче пізнали всі її гіркі й солодкі плоди. І забули, мабуть, що нам заповідав наш Господь Бог…

– Що заповідав?..

– Справжня любов може бути тільки до Бога, – терпляче нагадує дівер. – Відречися і від батька, й від матері, зречися мужа, братів і сестер своїх, якщо вони стануть на дорозі цієї святої любові, і йди в обійми до Бога. Неси йому душу свою, своє серце, свої надії й молитви. Бо там, – Віталій звів догори очі, шукаючи, мабуть, неба, – лише там є справжня любов, очищена від гріховних помислів, земної скверни.

Таня не вперше чує ці слова. Повторяли їх і тато, і Віталій, і священник з єпархіального училища. Таня тоді сприймала їх як таке, що само собою розумілося.

Тепер же оці слова діють на неї по-іншому. Чомусь уявляє Бога ревнивим сухим дідом, який вимагає, щоб любили тільки його і більше нікого. Вона щосили стуляє повіки, трясе головою, щоб відігнати цей гріховний образ, навіяний, безперечно, нечистим, але ніщо не допомагає: старий Бог дивиться прямо на Таню повними жовтої підозри очима, твердить рипучим голосом: «Люби тільки мене… Тільки мене…»

А дівер далі вмовляє зовицю. Ласкавий оксамитовий голос м’якенькою стрічкою обвиває Танин мозок, заколисує, огортає обезволюючим дурманом:

– Ви кажете, Таню, що не любите Оксена?

– Не люблю! – щосили трясе головою Таня, все ще не розплющуючи очей: не хоче дивитись на дівера, боїться його гіпнотизуючого погляду.

– І не зможете його полюбити?

– Не зможу!.. Ніколи!..

– Дитино, дитино, що ви на цьому розумієтесь! А хіба не страшніше погубити свою душу, віддавшись безбожникові?.. Хіба не страшніше стати причиною прискорення татової смерті, весь вік катуватись усвідомленням того, що тато зійшов у могилу, проклинаючи вас?..

З Таниних заплющених очей просочується сльозинка. Зависає на вигнутих крильцях повік, тремтлива й беззахисна, жалісна у своєму безнадійному намаганні затриматись, не впасти додолу. Врешті зривається, спалахує, пронизавши сонячну доріжку, що пересікає кімнату, гасне летючою зірочкою. Таня ще міцніше заплющує очі, але не може втримати сліз: вони викочуються все швидше й швидше, спалахують – гаснуть, спалахують – гаснуть, і Віталієві починає здаватись, що то капля за каплею витікають Танині очі, що, коли зовиця після цього плачу розтулить повіки, там буде лише чорна сліпа порожнеча.

Він обіймає зовицю за плечі, веде її, безвільну, до канапи, обережно садовить, та й сам сідає поруч. Великий жаль до цієї молодої наївної дівчинки враз обіймає його, пробуджує сумнів: «А може, не вона, а я помиляюся? Може, вона й справді не знайде щастя з Оксеном, буде мучитись увесь вік, проклинаючи власне життя?» Та відразу ж проганяє цю думку, як спокусу диявола. Хіба має він право відпускати овечку до козлищ? Хіба не вищі інтереси святої церкви від наших мирських інтересів? І що таке горе, страждання людське поруч з вічним блаженством у раю!

До того ж він переконаний, що кращого чоловіка Тані не знайти. Вона зараз плаче, гнівається на нього, а мине час – буде дякувати. Бо як дорослі покликані вказувати дітям, що добре, а що зле, і часто-густо зводити нерозумних дітей з лихої доріжки, незважаючи на їх плач і крик, так і вони, душпастирі, повинні спрямовувати мирян на праведний шлях, хоч, може, цей шлях веде через страждання та сльози.

– Ви повинні пожаліти свого тата, якщо вам не жаль себе, Таню.

Таня мовчить. Якась дивна байдужість проймає її, тупо давить на голову. Думає про Олега, з яким не бачилась ось уже чотири дні, питає сама себе, що скаже він, коли про все це довідається. І її починає морозити. Вона підсвідомо робить такий жест, наче кутається в теплу мамину хустку, і вперше зводить на дівера порожні, випиті розпукою очі.

– Я піду до тата.

Зачувши кроки дочки, тато важко повернув голову на прим’ятій подушці, вичікувально подивився на Таню.

Він її найдужче любив поміж інших дітей. Була найбільш схожою на нього. Мала його очі, його ніжний тонкий ніс, його обриси вуст. Так же сміялася і легко піддавалася мріям. Він пильно дивився на дочку, схожий зараз на змученого Бога, – ті ж загострені риси обличчя, ті ж скорботні тіні на запалих щоках, – і думав, що як іноді важко, коли діти не розуміють батьків.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «І будуть люди»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «І будуть люди» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «І будуть люди»

Обсуждение, отзывы о книге «І будуть люди» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x