Анатолій Дімаров - І будуть люди

Минуло кілька тижнів, і знову стріляли з гвинтівок та кулеметів, довбали промерзлу землю з гармат, літали вулицями на змилених конях – і гостро блискали шаблі, розбризкуючи кров по стоптаному, витолоченому снігу. Білих гнали червоні, червоних воювали зелені, а десь поза містом, розмаявши чорні прапори, носилися махновці, і Тані важко було зрозуміти, за віщо вони отак люто ненавидять одне одного, оці люди, що народилися на одній і тій же землі, грілися під одним і тим же сонцем, розмовляли однією й тією ж мовою, а часто бувало, що одна й та ж колиска вигойдувала їхнє дитинство. В якійсь божевільній світовій завірюсі закрутилися, завихрилися люди, щось незрозуміле й страшне діялося довкола, і Таня не раз відчувала себе беззахисним равликом, що намагається сповзти з дороги – не попасти під безжальні колеса подій.

Весною Олег і Таня вирішили одружитись, як тільки трохи втихомириться довкола. Таня не казала про це поки що ні татові, ані мамі – носила своє щастячко в собі. Вона якось притихла, рухи її втратили поривчастість підлітка, стали спокійніші, м’якші, плавкіші, очі немовби поглибшали, виповнились потаємним теплом. І дід, що повернувся цієї весни з далеких мандрів, уже не називав її Танькою і не дарував їй копійку, тим більше що всі копійки давно вже знецінились в оцій колотнечі.

– Оце, Танюхо, ніс я тобі один камінь. Зумруд. Або ще – камінь жизні. Хто його носить – повік хвороби не знатиме.

За ці два роки дід дуже подався, потрухлявів, як старий пеньок. Чорне донедавна волосся чи то посивіло, чи взялося якоюсь сірою цвіллю, і не життям – могильним холодом віяло з беззубого дідового рота.

– І такий, Танюхо, той зумруд прозорий та чистий, що як заглянути добре в нього, то й утопитися можна. Зелений, як весняна трава…

– Де ж він, дідусю? – питає нетерпляче Таня. – Ви його принесли?

– Ніс, дочко, та не доніс, – відповідає скрушно дід. Зводить на онуку погляд і у вицвілих очах його – безсила тінь гніву – Перестріли якісь харцизяки, обтрусили, як грушу. Я, було, кинув зумруд до рота, хотів проковтнути, дак один із них як гримнув кулачищем по спині, то замало й душа разом з отим камінцем не вискочила на дорогу… Щоб же тебе, паразите, отак до смертоньки лютої стукало! – закляв свого напасника дід.

Тані і смішно, і жалко діда, а разом і отого камінця. Сама б не носила, нащо їй, вона й так здорова, а віддала б татові, бо тато ж он ледве переставляє ноги.

Дід же скрушно хита головою:

– І що воно на світі Божому коїться? Люди немов показилися: так і норовить кожен тебе за горлянку гризонути!

– Революція, діду, – пояснює Федір, що разом із сестрою зайшов провідати старого. Він звихнув ногу, і його на два тижні відпустили додому.

– Леворюція? – перепитав дід і раптом розсердився: – Яка ж це в біса леворюція, коли вже добрій людині й на вулицю вийти не можна! Власті на них, паразитів, немає… от вони й той… і роблять собі леворюцію…

Цього разу дід зупинився не в сусіда, а в дочки. Татові, здається, все стало байдуже, і мама разом з Тетяною прибрали в комірчині, наносили пахучої трави, поставили дачку, повісили в кутку ікону – і дід лишився задоволений новим своїм житлом.

– Спасибі тобі, дочко, тут і померти не гріх.

А за тиждень покликав Таню:

– Танько, гукай матір!

Коли прибігла стривожена мама, дід уже лежав на спині, склавши на грудях руки хрестом – хоч зараз клади в домовину. Зупинив на дочці погаслі очі, ворухнув висушеними губами:

– Оце, дочко, буду вже помирати.

– Що з вами, тату?

– В нутрі в мене все перегоряє, нічого не лишається… Клич, дочко, попа…

Хоч як утішали діда, хоч як умовляли його, – він затявся на своєму: буде помирати – і квит! І таки до ранку помер – пішов у останню, найдовшу, дорогу, з якої ніхто ще не повертався додому.

Ховали діда непомітно і тихо. Федько запріг Ваську, тато прочитав над покійником молитву – і ось уже виріс невеликий горбик землі – ледь помітний свідок того, що жила на білому світі людина, чогось прагнула, на щось сподівалася, кудись собі йшла і з кожним кроком все ближче підходила до могили.

Для чого ж тоді живуть люди на світі? Невже тільки для того, щоб кінець кінцем лягти на кладовищі, де смерть, наче кріт, нариває невтомно все нові й нові горбики сирої землі?

І сумно, й тривожно на душі в Тані, і довго ще бовваніє перед її очима білий, свіжовитесаний хрест – символ страждання людей, які часто-густо самі себе розпинають на ньому, як малі, нерозумні діти, обламують та калічать і без того крихке та куценьке життя.