Анатолій Дімаров - І будуть люди

– Що ти робиш, божевільний! – жахається Таня, – Адже можуть зайти!

– Не зайдуть… їхні коні?

– А то чиї!

– Гарні коні.

Федько гладить крайнього жеребця по лебедино вигнутій шиї, перебирає пальцями гриву, і якась розбишацька думка вже миготить у його чорних очах.

– Ти що думаєш робити?

– Нічого, – загадково посміхається Федько. – Полізу ще на горище – погріюся. А ти наготуй мені щось на дорогу поїсти. Та гляди, – дома ні слова!

Таня лише киває головою. Ще змалку звикла беззастережно скорятися братові і тепер думає тільки про те, як би непомітніше винести з хати їжу.

Прийшла до стайні вже в сутінках. Коні спокійно хрумали сіно, стукали копитами в дошки, порипували ясла. Прислухалась, тихенько покликала:

– Федю!.. Федю!..

Брат котом зіскочив додолу.

– Ти чого так довго возилася? – спитав невдоволено, беручи хлібину, добрий шмат сала, пиріжки з капустою й м’ясом.

– Не могла. Оті двоє все сиділи за столом: то обідали, то домовлялися з татом про молебень…

– Молебень?.. Ось ми їм устроїмо молебень, дай тільки час!

У темряві Таня не побачила – здогадалася, як усміхнувся, недобре й погрозливо, брат. Посопів, жуючи пиріжок, спитав:

– А зараз що вони роблять?

– Полягали спати.

– То й нехай собі сплять. А ти от що, Таню… – Федько нахилився до сестри, гаряче дихнув їй у обличчя: – Буду я звідси тікати. Як тільки стемніє, ти виведеш мені за ворота коня… Виведеш?

– Виведу, – покірно погоджується Таня. – Ваську?

– Не Ваську, дурна! Васька ще на хазяйстві пригодиться. Оцього ось жеребця. Хай мене спробують впіймати на ньому!.. Тільки чуєш: веди обережно, щоб ніхто не почув! А вже як побачать, то скажеш, що вивела прогуляти. Чуєш?

– Чую, – відповідає Таня і вже мало не плаче.

– Ти чого? – помічає оті невидимі сльози брат. – Боїшся?

– Боюся, – чесно признається сестра. – І… і Ваську жалко: заберуть у нас Ваську.

– Не заберуть.

– Заберуть.

– То кого тобі жалкіше – Ваську чи брата? – спалахує Федько, і Таня, присоромлена, бере брата за руку:

– Я виведу коня тобі, Федю!

– Та не зараз, а як зовсім стемніє, – охолоджує її брат. – Я за ворітьми тебе чекатиму. А як я поїду, то ти й цих випусти на подвір’я… І ворота не зачиняй… Нехай думають, що вони самі вийшли… Чуєш?

– Чую, Федю.

Ледве діждавшись, поки зовсім стемніло, накинула Таня наопаш кожушок, обережно вийшла з хати. Затримуючи подих, зійшла з ганку, оглянулась, прислухалась: ніде ні душі.

Надворі – морозно й тихо. Сонне містечко заривалося в глибокі сніги, щільно прикривалося віконницями, щоб не втратити жодного промінчика, жодної крихти тепла. У високому, остудженому чорними вітрами небі виблискували зорі, тремтіли й перебігали з місця на місце, шукаючи затишку. Іноді якась із них зірветься, на якусь мить повисне на світлій ниточці, а тоді полетить прямовисно донизу, впаде на дзеркальну поверхню Хоролу – розсиплеться тисячами дрібненьких скалок. Тоді довго підскакують, гаснуть вони на льоду, замерзаючи, і вчувається, як плачуть-видзвонюють тоненькими голосочками, аж серце заходиться – слухати їх.

Отерплими, неслухняними пальцями взяла Таня вуздечку, потягла за собою коня. Жеребець гаряче дихав їй у потилицю, мотав головою, грайливо схропував, косив вогняним оком на Таню. Фіолетові тіні ворушилися довкола, випаровувалися під скупим промінням зірок, плавали в застиглому повітрі, загадкові й моторошні. В Тані вже не тільки пальці – душа терпла, а все тіло її так болісно напружилося, що гукни хто до неї, вона тут і помре. Вона йшла як сновида, йшла прямо в жахні оті тіні, а кінь витанцьовував позад неї, ламав дзвінкими копитами тишу.

За ворітьми зустрів її Федько. Відібрав вуздечку, ухопився за гриву, хижим птахом злетів на коня – вріс у сідло міцною, збитою постаттю. Рипнув сідлом, дзенькнув стременами, блиснув до Тані зубами:

– Ну, сестронько, прощай! Цього я тобі повік не забуду!

Таня стояла непорушна, задерши до нього обличчя, безвільно опустивши руки, така самотня й беззахисна, що Федькові запекло раптом у горлі, гаряче вдарило в груди. Він швидко нахилився, схопив нахололе обличчя сестри в долоні, поцілував у губи, різко випростався, гикнув – пустив галопом коня, немов утікав від отого душевного прояву. Проклекотів, віддаляючись, тупіт, десь завищав, зайшовся злим гавкотінням собака, хтось перелякано бахнув з рушниці – за Федьком тільки слід прохолов.

Завмираючи серцем, прислухалася Таня, чи не мчить за братом погоня, чи не свистять над ним нагаї. Але довкола було тихо, ніч наче зімкнулася, пропустивши Федька, замела за ним усі сліди…