Анатолій Дімаров - І будуть люди

– Що?.. Відповідайте голосніше, учениця Світлична!

– Не впізнаю.

– Голосніше!

– Не впізнаю! – кричить Таня, переповнена розпачем, і класна дама більше не сікається до неї. Вона тільки вкладає конверт назад до книги, сухо наказує:

– Сьогодні в мене немає часу далі з вами розмовляти. Поговоримо завтра. А ви тим часом подумайте, може, пригадаєте, хто написав вам оце.

Вночі тихенько плакала Тетяна, ввіткнувшись обличчям в под0ушку.

Не могла простити собі отих двох слів, що прокричала на вимогу класної дами. Вона зреклася ними Олега точнісінько так, як зрікся колись Петро Ісуса Христа: «Істинно кажу тобі, що ще не встигне проспівати півень, як ти тричі зречешся мене…»

Вона теж тричі зреклася Олега. І Бог їй цього не простить.

Знала напевно, що він відверне Олегове серце за отаку чорну зраду, кине камінь між ними, розіб’є їх вогнем, розіллє водою.

А ще плакала Таня від того, що класна дама не дала їй прочитати, що написав Олег. Тримала конверт у двох пальцях, знову допитувалась, чи знайомий їй почерк, вичитувала суворо, жахаючись розбещеності учениці, що насмілилася познайомитися з якимось мужчиною, а не здогадалася хоча б на мить дістати захованого в ньому листа, щоб Таня хоч краєчком ока заглянула, що там написано.

Може, він захворів і потребує її присутності? Її теплої руки, ласкавого слова, ніжного погляду? А може, з ним сталася якась іще гірша біда і він кличе її на допомогу, кличе, надіючись на неї, в той час як вона зреклася його.

І Тетяна, доведена до відчаю, сказала ненависній виховательці: так! Вона впізнає оцей почерк, вона знає, від кого цей лист, вона познайомилася з Олегом ще у Хоролівці, ще рік тому, вона любить його… Любить!.. Любить!.. Любить!.. Ти чуєш, гидка, висушена вобло, просолена таране, стара лягушенціє, Тетяна любить його і здатна зараз заприсягтися в цьому на всіх Бібліях світу, цілувати всі підряд хрести, клястися найстрашнішими клятвами.

Вобла, тараня, лягушенція піднесла догори довгі руки, закуті в чорну матерію: боже, що вона чує!.. Щоб дочка священника, побожна, слухняна дитина, окраса училища, взірець поведінки та говорила отакі богохульні, безсоромні слова!.. Який жах!..

Вона так і випливла з кімнати – з піднесеними вгору руками, немов ішла на розп’яття, а не до начальниці – скаржитись на юну бунтівницю, що насмілилася зізнатися в найсвітлішому з людських почуттів.

Коли б це було раніше. Тетяни й хвилини не тримали б в училищі. Смикав би себе за волосся батько, плакала б мама, сестри б осудливо поглядали на неї, лише брат пожалів би її, як вона жаліла його в тяжкі для нього години. Але тепер були інші часи, і Тетяну лишили в училищі, їй тільки заборонили виходити в місто. Та ще з наказу начальниці отець Олексій наклав на неї епітимію: місяць щодня відстоювати в церкві по дві години, вимолювати в царя небесного прощення за плотську гріховну любов.

І вона молилася, гаряче й щиро. Стояла на колінах перед образом Ісуса Христа, била поклони, але мирське не залишало її навіть у церкві: молодий Бог дивився на неї сумними очима Олега: «Чому ти мені не відповідаєш, чого мовчиш?» Завмираючи серцем, вона все більше мріяла під час отих молитов про русявого хлопця, який назавжди, здавалося, увійшов у її життя.

Нарешті минув як ніколи довгий навчальний рік – їх розпустили на літні канікули. І всі вони, до останньої вільної хвилини, належали Олегові.

Запам’яталася тільки поїздка з татом до Яреськи, до священника Миколая, татового старого товариша.

Вона сиділа за довжелезним столом у низькій вітальні, і їй було дуже нудно та душно. Хоч вікна відчинені, прогрітий сонцем день дихав розжареною піччю. Тетяна нищечком витирала під столом спітнілі долоні й, ніяковіючи, відповідала однозначно: «так» – «ні» на спробу сусіда ліворуч розважати її розмовою.

Він мав обвітрене, пропечене сонцем обличчя, густі вуси пшеничного кольору, світлі очі, вигорілий чуб, звислі широкі плечі, повні дозрілої чоловічої сили, і м’який тихий голос. Був єдиний серед гостей не в рясі чи підряснику, а в мирському: біла сорочка, погаптована чорною й червоною заполоччю, облипала його могутні груди, юхтові чоботи зшиті так міцно й надійно, що здавалися залізними. Іще мав обламані нігті з траурними смужками землі під ними, які жодним милом не вимити.

Він майже нічого не пив і дуже мало їв. З побожною пошаною слухав захмелілих батюшок та час від часу схилявся до Тані й, дивлячись прямо на неї сірими приязними очима, цікавився, де панна вчиться, чи часто ходить до церкви.