Анатолій Дімаров - І будуть люди

– Не бачили моєї ряси?.. А штанів?..

Врешті вияснилося, що татів одяг прихопив із собою самостійник. Прокинувся перед світанком, пригадав, як його тут образили, – не захотів більше лишатися й хвилини. А що спав біля тата, то й ухопив його рясу замість своєї.

Вже на возі наймит помітив, що непротверезілий ще панотець сидить без штанів – світить до місяця голими литками. Наймит забіг до хати, згріб татові штани – та й будь здоров!

– Як же я тепер додому поїду! – бідкався тато, приміряючи одяг капосного самостійника.

– Це він нас уже експропріювати почав… Хо-хо-хо!.. – реготалися батюшки.

Сміятися й справді було з чого. Тато – худий та високий, самостійник же – опецькуватий та низенький. Його штани ледь прикривають татові коліна, в поясі ж такі широкі, що вмістили б іще отаких трьох татів; ряса теліпається, як на городньому опудалі, показуючи вистромлені з рукавів татові руки.

– А била б тебе сила Божа! – закляв свого колегу тато.

Плюнув, схопив батіг, сів на возі, ні з ким не попрощавшись, смикнув за віжки – поїхали.

Разом з татом Тетяна й дівер. Дівер усе ще згадував учорашню сутичку, осудливо казав:

– Скаржимось, що народ перестає вірити в Бога, слухати своїх отців духовних, впадає в єресь. Шукаємо тому десь причин і не хочемо самі до себе приглянутись. Погрязли в чревоугодництві, пиячимо, лаємося останніми словами, заздримо один одному, дбаємо не про те, щоб постами та молитвами очищати душу свою, а щоб іздерти з нещасного меншого брата останній пук шерсті, – який приклад подаємо ми пастві своїй?

Худорляве аскетичне обличчя дівера дише осудом, гарні чорні очі, що полонили навіки Танину сестру, та й їй насиналися колись не одну ніч, повнилися болем. Тато, похитуючись у такт Васьчиній ході, винувато мовчав, Таня ж не зводила очей із свого дівера.

– Вчора перепилися, пересварилися – гидко було дивитись.

І це – святі отці, служителі церкви, духовні наставники!.. Загине наша церква, загине… Своїми руками руйнуємо її. висмикуємо цеглину за цеглиною, а кричимо, що то – рука дияволових слуг, тавруємо анафемою кожного, хто шукає своїх шляхів до Божого престолу…

Всі оці слова навівають на Таню страх. Щось незрозуміле й тривожне, якась чорна безвихідь мариться їй, і вона лячно кутається у велику мамину хустку, вбирає голову в плечі.

Але ранок такий, що отак довго сидіти не можна. Величним спокоєм та умиротворенням дише все довкола: небо й земля, трава й дерева, поля і гаї. Свіже, омите росою сонце ще не встигло розжаритись, весело світить прямо Тані в обличчя. Вона примружує очі, і тоді на повіках спалахують маленькі веселки, мерехтять-переливаються усіма кольорами. І на душі їй стає так же чисто й урочисто, як і довкола, і вже засмучений голос діверів починає лунати все глухіше й глухіше, немов вона іде вперед, а він лишається на місці.

Та ось голос його знову наздоганяє Таню:

– Як тобі сподобався сусід, що сидів біля тебе?

– Як сподобався? – дивується Таня. А чому він їй мав подобатись взагалі?.. Не лишив по собі ніякого виразного враження, не могла зараз навіть сказати, гарний він був на виду чи ні, бо дивилася на нього з висоти своїх сімнадцяти років: він був просто старий.

– Адже йому вже, напевно, років тридцять! – каже вона.

– Тридцять? – повторює дівер, неспроможний стримати посмішки на отаку дитячу наївність зовиці. – Йому вже за сорок.

– То він такий, як мій татусь!..

– Ну, не такий він уже і старий, – заперечує дівер. – І не роки визначають вік людини, бо часто буває так, що тридцятилітній чоловік виглядає старішим за сорокалітнього… А твій сусід, Таню, дуже хороша, побожна людина…

– Він мені теж сподобався, – вирішує раптом Таня, пригадавши нарешті уважні очі, тихе, ласкаве обличчя.

– Він не може не сподобатись, – каже переконано дівер. – Коли б таких людей було в нас побільше, свята наша церква могла б бути спокійною… Ти тільки послухай, Таню, що він мені сказав позавчора, після Божої служби… «Знаєте, я такий радий, такий радий: у мене вкрали чотири мішки пшениці!» – «Чого ж тут радіти?» – питаю. А він – ти тільки вслухайся, Таню, – він мені й відповідає: «Як заходив до церкви, то не мав чим милостиню божим людям дати: гроші вдома забув. І так мене мучила совість під час Божої служби, так мучила, що я й місця собі не знаходив!.. А тепер – нехай ота пшеничка буде моєю милостинькою…»

Таня мовчить, подавлена святістю отієї людини.

– Щаслива, мабуть, його жінка, – врешті каже вона.