Анатолій Дімаров - І будуть люди

Мама ще з більшим заповзяттям поралася по господарству, ткацьким човником снувала від комори до хати, від столу до печі, що гоготіла, ненажерно роззявляючи червону пащеку. Федько день і ніч пропадав десь у місті. Він схуд, почорнів, став ще затятішим і часто сперечався з татом. Сестри замикалися кожна з своїм. А Тетяна носилася з Олегом.

Думала про нього і вдень і вночі, ревниво ховала від рідних його похапливі листівки і майже щодня писала йому у Полтаву, в медичне училище, довжелезні листи. В них було все: і дрібні щоденні новини, що приходили в попівську родину, й розповіді про цікаві книжки та ковзання на Хоролі, про сильнющі морози й високі замети – в них була Таня. Вся її душа, ще наївна й щира, з широко розплющеними очима, що сподіваються від життя самих тільки радісних подій, самих тільки сонячних днів.

Під час зимових канікул їх провідав дівер – чоловік найстаршої сестри. Приїхав усього на один день, більше лишатись не міг: молода матушка боялася відпускати його надовго з дому самого.

Дівер уніс часточку спокою в настрахану родину священника. Хай тато не дуже побивається за онімеченим царком. Хіба їм не було відомо, що витворялося при царському дворі в останні роки? Чи не був над ними фактичним царем Распутін – п’яний мужик, безбожник, живе втілення диявола? А хіба тато не знають, що робилося на фронтах, до чого йшлося? Чи вам хотілося б, щоб замість православних соборів на російській землі стирчали богопротивні кірхи, щоб лютеранські та католицькі попи відвертали паству від лона православної церкви!

Тато, переляканий, хреститься. Свят, свят, свят, що ви таке кажете, Віталію (з поваги до академічної освіти тато ніколи не звертався до зятя на «ти»). Та хто б же цього хотів!..

А саме до цього і йшлося, – вів своє зять. Хіба тато не чули, що цар під впливом цариці збирався замиритись із кайзером, віддавши йому половину Малоросії та балтійські всі землі? То нехай же тато не проклинають, а молять Бога за тих рішучих синів нашої многострадної Росії, що захистили її від жахливої долі!

– Але як же без царя? – не піддається ще тато – Як будемо жити без пастиря?

– А як в інших країнах живуть? – спитав і собі зять з ледь помітною усмішкою з отакої татової наївності.

– Ну, то ж безбожники! – відмахнувся тато. – Жабоїди…

– Цар буде, – втішав тата Віталій. – Дім Романових віджив себе, але це не значить, що Росія лишиться без царя. Російський народ вихований в дусі царизму, він не може жити без пастиря. Хіба після того, як зник рід Іоанна Грозного, лишився порожнім російський престол? Нова свіжа кров ввіллється в Росію з новою династією, сильна воля і тверда рука візьме владу над нами. Нового Петра чекає змучена наша Росія.

– Ну, дай Боже, дай Боже! – світлішає обличчям тато. – Спасибі вам, Віталію, втішили старого. А то як подивишся та послухаєш – волосся на голові ворушиться. Всі тільки й кричать: «Свобода! Свобода!» А з чим її їсти – ніхто толком не знає.

– То все перебродить. Все стане на місце.

Дорогий гість поїхав надвечір, тато трохи заспокоївся. Він дуже шанував свого високоосвіченого зятя, схилявся перед його авторитетом. Зять мав ясний розум і тверді погляди на життя. Закінчив духовну академію одним із перших, а от, бач, не схотів постригтися в монахи, відразу ступити на блискучу доріжку, що веде до високого церковного сану. Висловив тверде бажання повернутися на Полтавщину, в село: освічені пастори там потрібніші, ніж у пишних петербурзьких храмах. Посів парафію у великому селі під Хоролівкою – згодом на його запальні, сповнені глибокої віри казання почали з’їжджатися парафіяни з навколишніх сіл. Невелика церква тріщала від народу, пітніли обличчя й спини, задні гаряче дихали в потилиці переднім, напирали, щоб протиснутися ближче до амвона, де ставний, гарний, з буйним чорним волоссям і кучерявою борідкою батюшка промовляв слова із Святого письма. Місцева аристократія: управителі маєтків, старости і писарі лисніли намащеним волоссям, дами мліли під вогнистими поглядами молодого священника, який – «Ах»! – такий байдужий до всього тілесного, а прагне тільки небесних красот, баришні впивалися кожним його словом, статечні хазяї-хуторяни, залишаючи церкву, гомоніли поміж собою схвально, що новий батюшка хоч куди, жаль тільки, що такий молодий. І відразу ж втішалися думкою, що і його не мине чаша сія: пройдуть роки – постаріє.

І навіть біднота наверталася серцем до батюшки: уважний та ласкавий, він не мине жодної нагоди, щоб провідати обійдених долею своїх парафіян. Допомогти в біді. Утішити в горі. «Ей, Петре, не грішіть проти Бога! Бог у вас узяв, Бог вам і дасть. Не все те, що здається нам добром, є насправді добро, і не все зле є насправді злом. Вам здається, що ви біднішаєте, а ви багатієте духовним багатством. Ви бідкаєтесь, шо вас їдять злидні, а що таке злидні в нашому скороминущому житті проти вічного блаженства в раю?» – «А так, батюшко, так!» – розчулено притакує Петро, не тому, звичайно, що батюшка, прощаючись, кине: «Пошліть уже свою жінку до матушки, хай насипле півмішка борошна».