Роман Іваничук - Через перевал

Доповідь викликала дискусію в залі, її розпочала знайома Северинові норвежка Гелена Краґ. Вона говорила російською, зрештою, перейшла на англійську, видно, ця мова давалася їй значно легше.

«Отже, наскільки я знаю, племена, які кочували від Ітіля до Гіпоніса, були не тільки бездержавними – вони не мали ні своїх богів, ні гімнів, ані знарядь праці – тільки луки, списи й кінські табуни, а вождів запрошували з Півночі, бо самі не вміли в себе порядкувати, золоті ж прикраси для своїх жон замовляли у греків…»

«Неправда це, шановна пані Гелено! – гаряче заперечив Северин. – Ті золоті прикраси та пекторалі, що ми їх нині знаходимо у скіфських могилах, – то робота оріянських майстрів: самородного золота греки не мали, зате його незліченно було в Оріяні – чей український гетьман Павло Полуботок, який поклав свій скарб у англійський банк, добував його не на дні моря, а в українській землі, яка колись називалася оріянською, і не греки оріянам, а оріяни грекам продавали оброблений золотий товар».

«Важко в це повірити… А чим доведете, що в тій, як ви кажете, Оріяні, існував аж такий високий рівень культури?»

«А хоч би тим, що далекі наші предки мали свою мову – санскрит, з якою споріднена нинішня українська, про що свідчать санскритські лексеми: буд – будити, від – відати, род – родити, а ще – грива, карк, карб, мара, пан; і письмо своє мали у вигляді рун, які досліджував наш учений Вагилевич, а теж російський академік Погодін… Мали оріяни своє верховне требище в Святошині, й знав Андрій Первозваний, що вони сповідують єдиного бога Рода, який був для них таким самим божеством, як для гебреїв Ягве, і визнавали вони божу триєдиність: ми й донині тричі благословляємо своїх дітей троєперстям, тричі цілуємося при зустрічі, тричі спльовуємо проти злих сил… Ішов Андрій землею, де панувала споконвічна монотеїстична цивілізація, з якої легко могла розповсюдитися Христова наука в землях примежних. І побачив апостол сприятливий хліборобський край, де ратаї обробляли поле, не знімаючи з-за спин луків та сагайдаків, і списами волів поганяли…»

«Свєжо прєданіє, но вєрітса с трудом! – вигукнув із залу стрижений під щіточку чоловік – був це московський письменник Борис, з яким Северинові доводилося вже дискутувати якось за обіднім столом. – Отож хочу спитати вас, шановний доповідачу: проти кого так ревно озброювалися оріяни в ті часи, коли їхні землі простягалися аж до Скандинавії, й були вони цілісним плем’ям?»

«Оріяна сягала лише до межі світів, – відказав Северин, – і пролягала та межа уздовж русла Десни: за нею, осторонь прокладеного Андрієм Первозваним шляху, жили дикі роші… І скажу вам: нащадки рошів, які свій родовід давно втратили, нині намагаються пройти супротивним до Андрієвого шляхом, який називають варязьким, і приєднатися до оріянської, а то й трипільської культури. Щоправда, до такої аґресії спричинилася таки Києво-руська держава, котра, як і кожне імперське утворення, мусило розпастися через жадобу чужих просторів, і стали північні племена тим шматком землі, яким руська імперія вдавилася. Але ж історія має властивість повторюватися, і в нинішньому випадку вона підтвердила закон неминучої загибелі метрополій: остання на світі імперія впала на наших очах, не стравивши української землі, що в сиву давнину називалася Оріяною і яку нащадки рошів протягом століть намагалися асимілювати…»

Запала в конференц-залі глуха мовчанка. Северинова відповідь спантеличила присутніх – усі зрозуміли, кого стосуються ці інвективи, й розвивати драстичну дискусію нікому не хотілось. Борис теж мовчав, не знаходячи арґументів для суперечки, та по хвилі ніби отямився, вигукнув:

«Асиміляція, шановний колеґо, – процес прогресивний, бо з якої б то причини інтеґрація стала нині такою популярною в Європі? Асиміляція зміцнює державні утворення!»

«А з ким ви збираєтеся асимілюватись? – запитав Северин. – Може, з китайцями – їх же набагато більше, ніж росіян».

Знову запала незручна мовчанка. Порушили її молоді поети: їм чужі були роздуми Северина, й не розуміли вони або ж не хотіли розуміти сенсу суперечки, й це пригнобило Майстра, чей він завжди спілкувався з молодими й розраховував на їхню підтримку.

Северин просто-таки розгубився: виступи поетів, спочатку несміливі, за мить переросли в гармидер, незлагодженість, крик, сум’яття, вони вибігали на середину конференц-зали, метушилися, перепиняючи один одного, вигукуючи кожен своє, й ніхто нікого не слухав; декламації мінялися співами, несамовите жестикулювання ставало схожим на ритуальні танці абориґенів, енергія молодих людей була справді негативною і виборсувалась з їхніх грудей, очей, ротів протестом невідомо проти кого; шабаш не вщухав, і ніхто розшалілих не вгамовував, – Северин довго не міг збагнути, що, власне, стало причиною такого розгардіяшу, аж поки не прийшло до нього усвідомлення, що вдаваній благопристойності, в яку юні самі себе зашнурували на цілий місяць, беззмістовній, з їхнього погляду, бовтанці на трьох морях прийшов кінець.