Роман Іваничук - Через перевал

Ви ніколи не бачили заповнених айсбергами фйордів? Звісно, не бачили – цих материків нефритового кольору: їхні плоскогір’я переломлюються проваллями, льодове громаддя утворює арки, під якими проходять кораблі, а по краях ґотичними шпилями стримлять піднебесні стовпи, як вектори пізнання висоти, як міра небесної безодні, що втягує в себе людський дух, і ми молимося до вишніх сил – заворожені небом.

Я вийшла заміж за данця й живу в яскраво пофарбованому чепурному будинку, а народилася в ескімоському селищі Уманак – в хатині, викладеній із дерну, й провела чи не все своє дитинство у мисливських шатрах із оленячих шкур. Мій батько був каюром – умів правити собаками, і його поважали за це почесне й важке уміння; я змалку знала, як знаходити чаїні яйця на скелях, як ловити з каяка лосося, вміла готувати смачну страву з вівсяної каші й тюленячого м’яса й заправляти олійні лампи під час полярної ночі… Для вас наше життя може здаватися романтикою, а для нас – то тяжка праця, холод і голод: я ще дівчиськом обморожувала обличчя й руки, вичікуючи годинами на льоду, поки з’явиться тюлень. Тому ґренландці вірять переважно у злі сили: в злобних тролів, ерігуметів, що живуть серед льодовиків і є напівлюдьми – напівсобаками, в тарнаргуків-чарівників; добрих сил у нас обмаль, і тому ми запобігаємо перед злими, задобрюємо їх ворожбою, підкуповуємо пожертвами, а присутність християнського Бога відчуваємо лише тоді, коли читаємо Євангеліє або німіємо перед красою ґренландської землі.

Правічна ескімоська релігія – це туга за сонцем, яке нас скупо огріває лише пів року. Ми молимося до нього, кличемо, улещуємо словами… Для нас важливо знати, що воно існує, і ми радіємо, коли бачимо на небі хоча б його відблиски. А ось вам притча… Зморила старого мисливця нестерпна туга за сонцем, він подався каяком на південний острів і, очікуючи з’яви небесного світила, заснув. А коли прокинувся, червоне кружало піднялося над обрієм і засліпило його. І він помер з утіхи…

Тепер ви вже здогадалися, Северине, про що моя поезія?»

Кельнер подав гарячу каву й два келихи з коньяком, Йоганна обтулила долонями філіжанку й тут же опустила руки, зніяковівши.

«Це звичка північних людей – гріти руки за кожної нагоди», – посміхнулася.

Северин накрив своєю великою долонею її дрібну кисть.

«Я грітиму вас…»

«О, я згодна! – Вона нахилилася через столик до Северина й прошепотіла: – У нас любов вільніша, ніж у європейців: те, що у вас називається зрадою, ми вважаємо свободою. Первіснообщинна мораль, і я не думаю, що це погано… Ескімос, наприклад, за люльку може позичити сусідові свою дружину…»

«А потім?»

«А потім – як було й дотоді… Ви знаєте, напевне, що Рокуел Кент жив із Саламіною, а коли до нього приїхала з Америки дружина, коханка вернулася до свого чоловіка…»

«Усе так просто, – проказав Северин. – І жодних тобі моральних кодексів».

«Ми надто близькі до природи, Северине. В цьому наша перевага над вами і наше щастя».

«Я хотів би хоч трохи пожити в Ґренландії. Відпочити від європейських умовностей, фальшу, штучности, шаблону…»

«Приїжджайте, я зустріну вас… І не полишу, поки не повернетеся додому».

«А чи конче треба повертатися? Я ж самотній».

«Усі чужинці вертаються від нас до своїх предківських вогнищ».

«Але чому?»

«Найпотужнішою силою людини є її приналежність до чогось більшого за неї саму. Й через те… Я сподобала собі вас з першого погляду, але в Європі не залишилася б нізащо».

«Чому ви так легко признаєтеся в коханні?»

«Бо воно сильніше за бонтон».

«Люба ви моя… Ви в дитинстві бавилися м’ячиком?»

«Не розумію, яке це може мати для вас значення… Ні, не бавилася, для таких розваг ескімоси не мають часу. Зате в нас діти забавляються прикрашанням моржових бивнів…»

По короткій мовчанці Северин похопився:

«А чи не пора нам на теплохід?»

«Я чула, що нині не будемо відчалювати: десь там у морях заштормило. Однак “Арґо” вже на нас чекає… Пора, адже Язон уже зустрів Медею, правда?» – всміхнулася.

«Зустрів… Але Язон невірний, а Медея мстива».

«Не бійтеся, наші жінки не вміють мстити. Люблять, поки любиться… Й дозволяють чоловікам кохати їх і покидати».

«Вільний ваш край, і я заздрю вам».

«Тішуся вашим визнанням. Але ходімо, бо таки пора».

Йшли до причалу мовчки.

«Ви мене поцілуєте?» – запитала Йоганна, коли ступали на трап.

«Я тебе зацілую, Саламіно…»

«Коли сама прийду до вас?»