Роман Іваничук - Через перевал

І ще подумав Майстер: а що буде з Україною в майбутньому?

Чому ж будучність так чорно закрита перед людиною – може, то для примусу відшукати себе самого в невідомості або – для можливості самостійно застосовувати власний спосіб боротьби за свободу? Бо чи ж би я карався в непосильній праці весь свій вік, якби думав, що та свобода й без мене прийде – мовляв, хто я такий? А якби всі були впевнені, що й без них настане воля, то чи б настала? А ні… Мудрий Господь у мистецтві керування світом!

А все ж, чому із своїм богоданим розумом не можу передбачити, що відбудеться в моїй Україні, коли мене не стане? Це мучить, сердить, доводить до богохульства, та найгірше те, що – як душу витолочать сумніви – я, немов останній боягуз, полегшено зітхаю: адже мене колись не буде і я не бачитиму найстрашнішого – вимирання людства з причин немудрої людської діяльності… Чому Ти, о Господи, дав мені розум, любов, доброту, працьовитість, а позбавив дару провидіння: зробив Ти це для мого добра, а чи для свого спокою? Скажи мені хоч уві сні, заспокой мене, Боже!..

Северин кинув поглядом на море, що вихоплювалось із гавані та заток у безмежну далину й десь там зливалося з небом. Далеко, біля свого причалу, дрімав під ласкавим осіннім сонцем маленький, схожий на горіхову лушпайку, білий теплохід «Ренесанс», і подумалося Майстрові, що то виплив на три моря біблійний ковчег або ж міфічний корабель арґонавтів, з якого п’ятсот письменників спостерігають, як потоп заливає останню імперію, й вона занурюється в каламутні вири. Європейську еліту з тридцяти країн забрав цей ковчег на свій борт, щоб вона припливла в нову епоху й дала життя новітній культурі.

Гей, та чи це мудро вчинено? Зібрати докупи стільки мислячого люду й кинути під можливі бурі й шторми?.. Тільки краєчком зачепила пам’ять згадка про затонулий крейсер у Тихому океані – тоді, як Северин служив на Камчатці. Про те ніхто нікого не інформував, совєтчина все тримала в таємниці, а матроси шепталися, розказуючи один одному про страшну трагедію, й Северина морозила єдина думка: як довго жили моряки у тьмі кромішній на дні океану?

Відігнав згадку, не треба біди накликати… А втім, експеримент на «Ренесансі» доволі промовистий: письменники знову стали в перші шереги для боротьби – тепер за духовність людства – і, як завше, ризикують своїм життям…

«Пане Северине, – почув Майстер жіночий голос, – ви так задумалися… А я хочу нарешті запросити вас на кафемик».

«О Саламіно, дорога! – Северин обняв Йоганну. – Як добре, що ви підійшли… Бо мене домучують не потрібні нікому роздуми, а позбутися їх не маю сил».

Йшли до центру міста мовчки. Позаду, над гаванню, залишився камінний Овідій, і розбурхані ним думки гасли в душі Северина – їм не було місця в присутності красуні з чужого, незнайомого краю, й ту межу між відчуженими світами не важилися переступати ні Майстер, ні Йоганна: обоє були несумісні в часі, що звів їх на кораблі з незмірно віддалених географічних широт.

Проте Йоганна спробувала здолати час, який їх розмежовував, – вона поставила Северинові тривіальне питання, завше гірке й образливе для нього:

«Ви з Росії?»

«Ні, я з України», – відповів, як міг, спокійно, і все ж терпко.

«Не чула про таку державу…»

«Вона дуже молода, їй всього кілька літ віку… А до проголошення своєї незалежності три з половиною століття перебувала під окупацією Росії. Та росіянами ми не були ніколи».

«Розумію… І мова ваша інша?»

Северин промовчав. Він міг би роз’яснити Саламіні, як історія помстилася Київській Русі-Україні, котра у свій час загарбала землі, де жили угро-фінські племена – мордва і чудь білоглаза, слов’янізувала їх за допомогою церковних книг, і той чужий народ, який став згодом спадкоємцем татарських ханів, відплатився русичам – захопив їхній край… Северин міг би розповісти Саламіні й про московську завойовницьку ідеологію, яку виплекали напівбожевільні блаженні… Майстер зумів би її переконати, що імперська ідеологія московитів не має нічого спільного з українською демократичною: на північній межі світів зустрілася кочівна орда з хліборобським народом, і ніколи не буде злагоди між цими етносами… І ще сказав би Майстер Саламіні й вельми для нього оптимістичне: зажерлива московська держава штовхає свій власний народ до катастрофи, постійно розпалюючи й гасячи пожежі у власній імперії кров’ю своїх громадян…

Проте нічого не сказав. Адже вони обоє – вихідці з вельми віддалених між собою світів, і порозумітися їм буде нелегко. Але ж і необхідно, якщо вже так сталося, що розділені товщею часу й простору діти різних цивілізацій зустрілися віч-на-віч на ковчезі «Ренесанс» – певне, в наближенні минулого з сучасним полягав весь сенс експерименту цього круїзу: прокладається зв’язок між епохами на переломі тисячоліть і долається вакуум, який з різних причин виник між мешканцями однієї планети.