Роман Іваничук - І земля, і зело, і пісня

Чотиризрубна фортеця впилася шпилями в навислі хмари й теж німувала; князь зупинив коня на тому місці, де мав закінчуватися підйомний колодний міст до в’їзних воріт, моста не було, чорнів тільки глибокий рів, і зрозумів Данило, що замок ще не взятий, а залога готова до оборони.

З дитинця, заступленого дубовими воротами і високою рубленою стіною з частоколом, у нависле небо пробивалося жовтуватим кружалом світло вогнища; гомону, розмов, брязкоту зброї не було чутно; князь ще раз упевнився, що залога жива, він гукнув півголосом, щоб одчинили ворота і опустили міст. На сторожовій вежі на тлі освітлених вогнищем хмар виступила голова ратника в шоломі: вартовий мовчки придивлявся до вершників, що тінями стояли за ровом; потім Данило помітив ще десяток таких шоломів над зубцями частоколу. Почувся тихий ляск долонь, і забриніла в нічній тиші натягнута тятива. Князь поквапився назвати своє ім’я.

Зникли голови в шоломах на зубчастій стіні, за хвилину проскрипіли підойми, на рів опустився міст, який щойно був другим заборолом при в’їзних воротах. По ньому сторожко ступав ратник з оголеним мечем.

«Я воєвода Чермний, – мовив воїн. – Підійди ближче, щоб я побачив твоє обличчя».

Данило беззаперечно виконав наказ, тоді воєвода поклонився і пропустив уперед князя та його охоронців.

«Що привело тебе сюди, князю?» – спитав, коли міст знову став другим заборолом.

Князь підступив до ватри, простягнув до вогню закоцюблі пальці.

«Лихо, воєводо. Орда вже тут?»

«Тут, князю. До замку не підступає, бо й підступити годі: я наказав опустити шлюзи й гаті, Вороновий потік став озером. На Соляному гостинці дозорці пропустили вас, та вернутися по ньому можна тільки з мого дозволу, бо на сигнал із замку вмить відкриваються вовчі ями. Та й шість пороків стоять на зрубах… Ординці розклали намети над Стриєм: як дізналися мої розвідники, ждуть, коли княжич Лев, який минулої седмиці мури Львова розметав, приїде сюди й Тустанську фортецю спалить».

«Не буде цього», – спокійно мовив Данило, й розпогодилось чоло у воєводи.

«Спасибі, князю. Ми так само між собою порішили».

Князь зігрівся біля вогню, розглянувся. Довкола стояли озброєні вої з суворими обличчями. Заспокоєний Данило розстебнув ярицю на грудях, присів на колоду й аж тоді побачив за ватрою жінку в чернечій одежі: сумними очима, наче й не помічаючи князя, дивилась вона незворушно, як облизують пломінці вогкі поліна.

Схопився князь.

«Що тут робить жінка?» – суворо спитав воєводу.

«Нині у всіх лихо», – знітився Чермний.

«Полюбовницю завів у лиху годину і хтивість сієш серед ратників?» – розсердився Данило.

«Ні, господине, – спокійно відказав воєвода. – Нікому ця жінка не належить. Прийшла живот свій оддати за отчину – замість мужа свого, убитого за твоїм повелінням».

«І – за отчину?!» – звів брови князь.

«Право княже – милувати й карати. А отчина є отчиною поза твоїм правом, справедливим чи не справедливим».

«Хто ж ця черниця?» – поник голос у Данила.

«Жона Митуси, Зореслава», – мовив воєвода, і аж тоді підвела на князя очі жінка.

«Зореслава… – повторив за воєводою князь Данило і пригасив у душі збентеженість. – Не знаю тебе, жоно, та коли свій біль за кривду потлумила й маєш волю стояти з нами, то дяка тобі: жіночі руки завтра знадобляться, рани перев’язуватимеш… А в смерті мужа твого, Митуси, не я повинен, він сам не хотів жити».

Лляне волосся спадало на шию Зореслави, суворість оживила прив’яле обличчя жінки, вона пильно дивилася на князя, ніби намагалася осягнути розумом велич цієї людини, яка все своє життя посвятила рідному краєві, мужа благородного й сильного, котрому підвладні закон і благодать, повелителя, рятівника і – вбивцю.

При останніх словах князя половецькі очі Зореслави на мить спалахнули жовтогарячим полум’ям, та тут же згасли й зосталися спокійно-зеленими, мов папороть. Вона мовила тихо:

«Мій муж не міг бути самовбивцею, ревно бо любив землю свою й жити для неї бажав».

Данило мав силу встояти перед жовтогарячим полум’ям гніву, що зблиснув у її очах; крутий норов князя легко приборкував навіть чорну ненависть у позирках злобних бояр, але цього тужного спокою скісних очей, в яких лагідною барвою тінився докір, витримати не зміг – опустив повіки. Впевнений був, що Зореслава цього не зауважила: язики вогню розділяли їх обох, – а втім, навіть тут, перед обличчям смерті, вони перебували в окремих світах; однак миттєву князеву слабодухість помітила жона Митуси, й це додало їй отухи – не до помсти, а для натужної задуми: чому князь, наділений од Бога розумом і добротою, убив співця?