Роман Іваничук - Країна ірредента

А Максим до господарки зовсім не надавався. Як лиш вихопився із сільської школи в Підбужі, то ніхто не мав сили дома його втримати: набравши в наплечник харчу, подався до Львова і аж за кілька років обізвався – коли закінчив ґімназію і вступив до університету на правничий факультет…

Максим Безрідний навчався в Академічній ґімназії; він, як і більшість сільських хлопців, значно поступався ерудицією перед міськими ровесниками, й, мабуть, тому його проймала хвороблива жадоба до знань, що межувала з болісною заздрістю; хлопець невтомно працював у бібліотеці над книгами, зубрив латину і греку, читав античних драматургів та філософів європейського класицизму й, незважаючи на те, що займався ще й репетиторством, заробляючи собі на прожиток, вибився у «форцуґісти»: на колоквіумах отримував лише найвищі оцінки.

Проте ці успіхи не могли піднести його до рівня тогочасної учнівської еліти – заанґажованих політикою старшокласників, залучених до леґальних і таємних гуртків, до української правиці, яка в дні Шевченківських свят насмілювалася вирушати в походи через місто із синьо-жовтими прапорами, спортовців, котрі, дбаючи про здоровий дух у здоровому тілі, відвідували руханкову залу на вулиці Руській; сміливці із Січового союзу і «Сокола-батька» виходили на Високий Замок і Кайзервальд на військові вправи, а в підвалах на Варшавській училися стріляти із роздобутих хто зна й де «верндлів»; по неділях просвітяни відправлялися на села читати реферати з історії України й організовувати фестини на толоках; інші влаштовували зустрічі з поетами Василем Пачовським, Петром Карманським, навіть з Іваном Франком у Народному домі, і були в майже товариських стосунках із улюбленою поетесою Костянтиною Малицькою, пісня якої «Чом, чом, земле моя» звучала у всіх на устах, – не знав Максим цього всього, як і того, що у львівському університеті точиться непримиренна боротьба із вшехполяками за викладання українською мовою; і в такому невіданні він перебував доти, доки не сталося у Львові велике лихо: у сутичці з поляками в університетських коридорах був убитий з револьвера український студент.

…У ніч перед 1 липня 1910 року студент права Адам Коцко зібрав удосвіта близько трьохсот товаришів біля університету. На їхню вимогу педель на диво слухняно відімкнув браму, студенти зайняли Третій зал і розпочали віче: вони не покинуть університетських стін доти, доки уряд не задовольнить їхніх вимог – урівноправнення студентів усіх національностей. О восьмій годині з кав’ярні Шнайдера вибігли вшехпольські боївкарі, увірвалися на перший поверх університету й забарикадували столами сходову клітку. Крізь вікно Коцко побачив, як з вулиць Миколая й Мохнацького виходять, оточуючи університет, поліцаї з оголеними шаблями й карабінами з примкнутими багнетами. Він зрозумів, що міська влада разом із вшехполяками давно підготувалася до їхнього виступу, що вони в пастці. Скомандував «До виходу!» й перший збіг сходами вниз. Почувся одинокий постріл. Роз’юшені бунтарі навалилися на барикади, розсуваючи й ламаючи столи, а тоді затріскотіли карабіни. І всі побачили: біля поруччя лежав навзнак Адам Коцко, з його чола стікала до уст цівка крові. З вулиці Фредра вихопилася порятункова карета, санітари винесли тіло вбитого, а коли порятункова карета від’їхала, поліцаї почали виводити українських студентів, накладали на руки кайданки, заштовхували у фіакри й відвозили до тюрми на вулицю Баторого, де на заарештованих студентів чекали заздалегідь підготовані камери.

Відспівували Адама Коцка в каплиці анатомічного інституту. На похорон з’їхалося з усієї Галичини понад двадцять тисяч люду, уряд привів у бойову готовність військо: стягнув до міста загони жандармерії, побоюючись революційного спалаху; Пекарська вулиця й брами Личаківського цвинтаря зачорніли жалобними прапорами; лив грозовий дощ, труна з червоною китайкою попливла над головами людей…

Домовина похитується, уже й молодомузівці підставили під неї свої плечі: Яцків, Пачовський, Карманський, Людкевич. Дощ ллє, теплі струмки стікають з віка на плечі побратимів. Максим іде за домовиною поруч із двома старшокласниками, прізвищ яких не пам’ятає; вони готові змінити молодомузівців, і Максим теж підставить плече; і вже несуть вони домовину, Максим ступає з лівого боку труни слідом за старшими ґімназистами, потім міняє їх нова четвірка, хлопці вже йдуть утрьох поруч, ніби давні знайомі, залишилося тільки назвати свої прізвища, і вони, не змовляючись, представляються один одному: Дашкевич, Коновалець, Безрідний; а поруч з ними окремішньо йде сутулий старий чоловік з рідким рудим волоссям, в нього руки закладені за спину, й чомусь він не витирає долонями обличчя, по якому стікає дощова вода, дзюрчить цівкою з носа, та ось підступає до нього молода жінка, виймає з торбинки хустинку й витирає старому обличчя, він дякує і йде далі, не виймаючи рук із-за спини, й шепоче Коновалець до Максима: