Роман Іваничук - Країна ірредента

Таємний гурток «Мазепинський курс мілітарний» засідав увечері в кабінеті вчителя Михайла Коновальця при завішаних вікнах. Пані Малицька аж тепер представила незнайомого гостя.

«Шановне панство, мені здається, що наші нинішні сходини матимуть дещо організаційний характер… Ми не маємо ні своєї преси, ані речника, ніхто нас не чує, то я зважилася листовно запросити до Львова з Петербурґа – там давно вже утворився український осередок, і ви напевне знайомі з політичними статтями Симона Петлюри і Дмитра Донцова. Один з Полтавщини, другий з Мелітополя… Отже, я представляю вам пана Донцова, який згоден співпрацювати з нами, і хай вас не бентежить його російське прізвище, мали ж ми вже свого Костомарова і свого Драгоманова… Пан Дмитро даватиме світові знати про нас, а ви пройміться до нього довірою…»

Гість стримано кивнув головою. Мав він суворий мефістофельський вигляд – здавалося, непроникна маска приросла до його обличчя; однак у той мент, коли він спіймав очима вродливий вигляд Марійки Бачинської, погляд його степлів, та це тривало тільки мить. Донцов заговорив, й тон його мови звучав аж до відразливості авторитарно, з домішкою скепсису: могло здатися, що він на когось розсерджений і ось насилу тамує роздратування й нехіть.

«Я захоплений, – сказав гість, – досконалою організацією вашого фестину, пане Євгене, ви ніби намагалися створити в Зашкові прообраз майбутньої України. Але… Тональність вашого свята здалася мені надто оптимістичною: майбутню Україну пройматимуть, я в цьому впевнений, не такі яскраві кольори – вони будуть чорні й криваві… А тому варто вам назавше позбутися сентиментальності і замість лебедіти «Чом, чом, земле моя…» – хоч зрідка прокричати: «Не пора москалеві й ляхові служить!» Не гнівайтеся на мене, пані Малицька».

«Не думаю, що на фестин треба було виводити дівчат у тернових вінках», – холодно відказав Євген.

Донцов ніби не почув репліки Коновальця й продовжував викладати свою думку про фестин, однак трохи знизив авторитарний тон своєї мови.

«Проте ваше свято відзначилося значущою деталлю, яка таїть у собі певну оптимістичну перспективу, – сказав. – Те, що поліцай не надів брансолетів на руки четареві й послухався його, без сумніву, засвідчує: австрійська імперія всередині уже струхлявіла, хоч зовні виглядає досить потужною. Тож для того, щоб її розвалити, не треба буде прикладати надмірних зусиль…»

«А навіщо її розвалювати? – промовив Роман. – Чи не краще спертися на неї й стати лицем до найтяжчого нашого ворога – Москви?»

Донцов якийсь час проймав Дашкевича карим поглядом, ніби гіпнотизував, й по хвилі заговорив саркастично:

«Ох ви, галицькі австрофіли!.. Та якщо в майбутній війні, яка неминуче нагряне, будемо спиратися на чужу силу, як це робили наші гетьмани, то й програємо – як Хмельницький, Дорошенко і Мазепа… Мусимо викувати власну міць. – І тут Донцов розвів руками. – Але ж її не спородять травоїди, ми повинні стати, як наші вороги, хижаками!»

«Який ви лютий!» – вигукнула Олена.

«А чому ми не маємо бути лютими? – втрутилася в розмову Ольга. – Невже неволя нас так розманіжила, як добра мати свого пестунчика? Але ж то не мати, а люта мачуха – скільки ми вже натерпілися від її ласки?»

«Однак і далі цілуємо їй руки, коли вона втомлюється шмагати нас різкою й подає бублика, – підхопив Донцов. – А як ми вміємо протестувати, тільки послухайте… У Лук’янівській тюрмі, де мені довелося двічі “гостювати”, солдати розстрілювали на подвір’ї в’язнів, які насмілилися оголосити голодування. І що ви думаєте, двоє хохлів у моїй камері вельми голосно, щоб почули тюремники й злякалися їхньої відваги, затягли тужливо: “Ой, не шуми, луже, зелений байраче, не плач, не журися, молодий козаче”. Ось який наш протест. А москалі на їхньому місці напевне затягли б “Славноє море, священний Байкал!”. Мої дорогі, я згоден співпрацювати з вами й популяризувати ваш політичний досвід у пресі, та лише за тієї умови, що ваш таємний гурток насправді стане мілітарним».

«Яку програму запропонуєте нам?» – спитала пані Малицька.

«Наша програма одна: боротьба з Росією, яка поневолила три чверті наших земель. Звичайно, ми спочатку таки мусимо спертися на Австрію, яка для нас є меншим злом. Трильовський упевнений, що цісар раніше чи пізніше дасть дозвіл на створення українського леґіону, й нам треба з цього скористатися. Бо ж фатальна московська тройка жене стрімголов, і в жаху перед нею розступаються народи. Але ж мусить, нарешті, хтось її перейняти, щоб урятувати світову цивілізацію. Це може зробити Україна, а передовсім Галичина – нестравний шматок для московського черева».