Роман Іваничук - Країна ірредента

І я так собі уявляю… Стоїть перед своїм сином Остапом розгублений адвокат і керівник Ходорівської повітової екзекутиви ОУН Максим Безрідний: з глибини його душі проколюється бунт проти сина, та б’ють в обличчя справедливі Остапові слова. Десять літ минуло відтоді, як Корпус Січових Стрільців відступив, здесяткований, з поля бою і склав полякам зброю в Луцьку; січовиків було інтерновано, і хоч незабаром вони розбрелися з таборів, все ж і донині залишилися інтернованими окупаційною Польщею; занурені в глибоке підпілля, не знайшли снаги застосувати до бойового чину створену в колишніх битвах націоналістичну ідеологію… Й, опустивши очі перед жорстким поглядом Остапа, колись безстрашний хорунжий, нині ж безсилий комбатант, згадує…

Усю світову війну Максим Безрідний прослужив незмінним ад’ютантом Євгена Коновальця – як до того дійшло, ти дізнаєшся із моїх записок. А коли Корпус Січових Стрільців був розбитий більшовиками під Бердичевом, Полковник перевів рештки свого війська до Луцька, де їх, як я вже говорив, інтернували, а в 1920 році випустили на свободу. Коновалець зі своїм штабом опинився у Відні й там створив першу клітину Української Військової Організації. Тоді ще була надія, що Антанта не віддасть Галичину Польщі, тож Коновалець вирішив створити основну сітку УВО на Західній Україні й з тією метою приїхав з Відня до Львова. Командантом УВО назначив полковника Романа Сушка, референтом у нього став Максим Безрідний.

Полковник Коновалець замешкав біля Високого Замку на вулиці Собінського у віллі пані Герміни Шухевичевої. Була то дружина славетного етнографа професора Володимира Шухевича, автора п’ятитомного етнографічного дослідження «Гуцульщина», відома емансипантка, яка разом із Костянтиною Малицькою зорганізувала у Львові «Клуб Русинок», перейменований згодом на «Союз Українок». У бабусі Герміни мешкав її внук, син повітового старости в Кам’янці Струмиловій – Роман.

В гості до пані Герміни часто приходили полковник Роман Сушко з референтом Максимом Безрідним, а також колишній поручник УГА Степан Федак зі своєю вродливою сестрою Ольгою – господиня їх приймала в «гуцульському покою», декорованому вишивками, ліжниками, різьбленими тарелями й підсвічниками – меморіальній кімнаті покійного професора Шухевича.

Панна Ольга в гостях була мовчазною, вона завше сиділа поруч із братом Степаном, немов шукала біля нього захистку серед надмірно авторитетного для неї товариства мужів, які пройшли через страшну війну й напевне відзначалися хоробрістю, чейже здобули високі військові звання – від поручника до полковника.

Мужі говорили про потребу подальшої боротьби, начебто їм замало було походів, крові і смертей, – війна для них ще не закінчилася, про що свідчили їхні військові мундири без відзнак; в Ольги складалося враження, що ці воїни перебувають на короткому перепочинку перед виправою на фронт, вони й називали один одного не на ім’я, а за званням, найстатечніший серед них був Коновалець, до якого зверталися не інакше як «пане Полковнику».

Ольга не відводила очей від Коновальця, намагаючись збагнути, як цей невисокого росту елеґантний чоловік з вусиками, такий звичайний, чемний і небалакучий, зумів створити ударний Корпус Січовиків, котрі прогнали з Києва гетьмана Скоропадського, двічі завойовували столицю України й уцілілі вирвалися з табору інтернованих, – хіба ж йому не досить боїв, і що за сила нуртує в ньому, що він не вгамовується і створює нову військову організацію, невже війні ніколи не буде кінця; а хто його підтримуватиме на дусі в підпільних небезпеках, у мандрівках світами – без пристанівку, без родинного затишку?.. А ще Степан такий невгамовний, ніби він зараз не в затишній кімнаті, а у військовому штабі. Й наймолодший член УВО, нехтуючи ранґами, спонукує команданта Коновальця до рішучого чину, надаючи своїй мові, мабуть, з пошани до Полковника, надмірної пишноти:

«Пане Полковнику, ви з’явилися серед нашого народу в час глухої апатії, коли найпопулярнішою стала жалібна пісня «Ой та зажурились Стрільці Січовії, як Збруч-річку проходили», і, немов Єгошуа, розтоплюєте звуками нової сурми єрихонські мури нової неволі… Хвала вам за це, ми підемо за вами у вогонь і воду, але ж не заводьте нас у глухе підпілля, дайте команду до вимаршу на передню лінію! Чуєте, пане Полковнику, час не чекає – мусить хтось дати сигнал до походу! Хай же впадуть мури нашої неволі!»