Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

Так вони проговорили досить довго. Кельнер декілька разів приносив цій парі каву з тістечками, а Ольга з Левком все говорили. Здавалося, їм хотілося згадати всі довгі роки, що минули від тих пам’ятних листопадових днів у Львові вісімнадцятого року…

Левко Вовк розповів Ользі не все. І це сталося не через те, що не довіряв їй чи боявся виказати не свою таємницю. Вільгельм, котрий подорожував Європою під іменем Василя Вишиваного, що викликало деякі непорозуміння при перетині кордонів (ерцгерцога Вільгельма Франца фон Габсбурґ-Лотаринзького ще пам’ятали), прибув до брата Альбрехта не просто заради грошей, котрі йому виділили із родинної казни. Рік тому майже одночасно померли їхні батьки. Якщо з батьком у Вільгельма вже років двадцять були геть зіпсовані стосунки, то мати, Марія Терезія Австрійська-Тосканська, завжди цікавилася долею наймолодшого сина, хоч і не сміла перечити своєму чоловікові. Буквально тиждень тому середній брат Лео Карл увійшов у право користування ще одним батьківським володінням у Бествіні, що у тридцяти кілометрах на північ від Живця. Незважаючи на різницю у сім років, Вільгельм та Альбрехт були більш близькими один до одного, аніж із на два роки старшим Лео. Саме рішення старшого брата виділити Вільгельмові його частку прибутку із сімейної броварні і стало визначальним – за інших обставин наймолодший брат так і залишився б обділеним, як це було при батькові.

Карл Альбрехт знайшов Вільгельма, коли той сидів в альтанці їхнього саду. Розпорядившись принести пиво, господар маєтку сів навпроти брата.

– Поговоримо? – запитав він.

– Поговоримо! – згодився Вільгельм.

Напевне, важко було знайти братів із настільки схожими і водночас такими різними долями: вони обидва розглядалися окремими групами політиків як кандидати на корону – Альбрехт польську, а Вільгельм українську; майже одночасно обидва зрозуміли, що їхня мрія стати на чолі королівства є не чим іншим, як звичайною «фата морганою» – красивою, але недосяжною мрією. На відміну від старшого брата, який змирився із статусом простого громадянина Польщі, Вільгельм все ще плекав надії на повернення у велику політику, принаймні, люди, з котрими йому доводилося стикатися, не полишали таких сподівань.

– Як почувається Алісія? – поцікавився Вільгельм.

– Вона зараз у себе у кімнаті. Захотіла трохи відпочити. Стомилася.

Дружина Альбрехта Алісія була чи не єдиною у сім’ї, хто приязно відносився до Вільгельма у ті часи, коли його батько у пориві гніву навіть виключив наймолодшого сина з кавалерського ордену Рицарів Золотого Руна. Напевне, цьому сприяв той факт, що саме наймолодший брат познайомив Альбрехта з молодою вдовою Алісією Елізабет Вадені. Вона тоді жила разом із малолітнім сином Йоахімом у помісті чоловіка в Бродах, а ерцгерцог приїхав на колишній австрійсько-російський кордон для зустрічі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Дізнатися думку Глави Церкви його особисто попросив молодий імператор Карл. Щоб чекання не було марним, барон Казимир Гужковський, український полковник і староста Дрогобича, з котрим Вільгельм спізнався ще на службі у січових стрільцях, запропонував відвідати «одну шведку, котра після смерті чоловіка нудиться у своєму помісті». Так Вільгельм і познайомився із Алісією, яка через три роки стала його невісткою. Жінка ніколи не забувала те, що він для неї зробив, і старалася допомагати йому. Альбрехт про це знав і приймав спокійно. Вільгельм здогадувався, що ініціатором примирення братів могла бути Алісія, хоч цілком можливо, що ініціатива йшла і від брата.

– Я не хотів говорити при Еліс, вона тебе просто обожнює, але дозволь висказати все, що мене у тобі, Віллі, непокоїть, – почав Альбрехт.

– Я весь увага, Карле! – з готовністю сказав Вільгельм.

– Знаєш, Віллі, на відміну від нашого батька, якого буквально трясло від самої згадки про якусь українську Галіцію, я до цього ставлюся байдуже. Хотів сказати «спокійно», але «байдуже» буде правильніше.

– Ти не віриш у те, що нам це вдасться? – запитав Вільгельм.

– А ти віриш у це? Віллі, подивися на це не очима Вишиваного, яким ти себе вважаєш, а очима державного мужа! Польща ніколи не піде на те, щоб дати Галіції не те, що незалежність, а яку-не-яку автономію. Особливо після подій у Варшаві! Пригадуєш, як з подібним возився Карл? (Альбрехт говорив про останнього імператора Австро-Угорщини.) І чим це закінчилося?

Альбрехт замовк. Тим часом принесли два кухлі родинного пива. Старший брат почекав, коли їх знову залишать самих.