Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

– Але я не про це! – сказав він. – Це твій вибір і, подобається він мені чи не подобається, я з повагою приймаю його.

– Дякую!

– Я про інше! Не думай, що ми відірвані від світу і ні про що, окрім цього пива й сімейних чвар, не думаємо. Скажи: звідки у тебе твій помічник?

– Хто саме? – скривився Вільгельм. – У мене їх декілька.

– Той, що приїхав з тобою, і котрого ти відпустив до Варшави.

– Левко Вовк?

– У нас його звали б Леон Вільк, – уточнив Альбрехт. – Так, він.

– З Левком я знайомий ще з листопада сімнадцятого року, – повідомив Вільгельм. – Тоді він був у мене унтер-офіцером для особливих доручень.

– А Полєтт Куйба? Хто вона тобі?

Почувши таке, Вільгельм здригнувся. Він готовий був до всього, навіть до можливого ультиматуму щодо тієї-таки «Галіції», але аж ніяк не до згадки про жінку, яку обожнював.

– А до чого тут вона? – нервово сіпнув плечем Вільгельм.

– Віллі, заспокойся! Ніхто не читатиме тобі моралі!

– Тоді навіщо ти питаєш про Полєтт?

– Кажу ж: ми не відірвані від світу. Знаємо дещо. Елеонора (Альбрехт говорив про їхню старшу сестру) місяць тому написала листа, де висловила занепокоєння появою цієї жінки.

– Чому?

– Розумієш, Альфонсо, її чоловік, якимись своїми каналами спробував вияснити про Полєтт Куйбу хоч щось.

– Що ти хочеш цим сказати? – не зрозумів Вільгельм.

Його вже почала нервувати ця розмова.

– Альфонсо дізнався, що твоя Полєтт видає себе за племінницю Шарля Куйби. Колись він був французьким міністром праці. Але Полєтт не є його племінницею. Просто використовує однакове з ним прізвище. До недавнього часу про неї ніхто не знав.

Вільгельм усміхнувся.

– Карле, що-що, а це я пояснити можу, – сказав він. – Ніхто не чув про Полєтт до того і не почув би й потім, бо вона проста телеграфістка з Парижа! Її ім’я сплило лише тому, що вона опинилася поряд Габсбурґів.

Карл Альбрехт на хвильку задумався. Затим взяв кухоль з пивом, до якого ще навіть не доторкнувся.

– Моя тобі порада, Віллі: дізнайся про неї більше! Для чогось же вона з’явилася у твоєму житті!

– Карле, та про що ти говориш? Кому потрібно підводити до мене просту телеграфістку?

– Та хоча б тим, кому не подобаються твої плани! – відказав Альбрехт. – Гадаєш, Польщі приємно дізнатися, що Європою роз’їжджає такий собі Василь Вишиваний і направо й наліво ділиться своїми планами щодо їхньої Малопольщі Всхудней? А совіти просто так пропустять твоє бажання стати королем самостійної частини України? Віллі, ти знаєш, як я до тебе ставлюся, тому послухайся моєї поради: будь обережним! Сам бачиш, що відбувається навколо. Пробач, Віллі, але ти романтик, можливо, останній романтик з Габсбурґів. Передостаннім був імператор Карл, але його вже немає. Ти – останній!

Альбрехт випив пиво і підвівся.

– Піду провідаю Еліс, – сказав він. – Ми зустрінемось за обідом.

Вільгельм провів брата поглядом. Минула розмова була для нього неприємною, але аж ніяк не даремною. Найгірше було те, що Альбрехт роз’ятрив і без того болючу рану. Вільгельм підозрював, що Полєтт, з котрою він випадково зіткнувся у паризькому Монмартрі, є аж ніяк не наївною дівчиною, якою вона старалася показати себе, але у ній було щось геніальне, що заставляло його відкинути всі сумніви. Можливо, Полєтт і не була тією жінкою, з котрою Вільгельм хотів бути довго, але поки що не бажав порвати з нею.

Інше хвилювало Вільгельма. У його житті зараз є дві жінки: Полєтт і Зіта. Із вдовою Карла його пов’язували довгі роки спільного поневіряння Європою, коли всіх Габсбурґів «попросили» або відмовитися від усіх своїх титулів, або… покинути урізану після війни Австрію, до чого долучилися ті самі Габсбурґи. Покинувши батьківщину чи не найостаннішим, Вільгельм поїхав до Мадриду, де зустрів удову імператора Карла Зіту. Хоч раніше вони по-справжньому і не розмовляли, тепер їх пов’язували і симпатії, і спільне бажання відродити монархію: Зіта піклувалася про майбутнє свого первістка Отто, а Вільгельмові відводилася роль короля Галичини та Володимирії… природно, у підпорядкуванні Відню. Те, що Вільгельм мав на те інші плани, Зіта не знала. Або не здогадувалась.

Вільгельм сподівався, що Зіті не відомо про існування Полєтт, хоч дехто у його оточенні був особисто знайомий з обома жінками, тому тримати це у таємниці було безглуздо. Але Зіта поки що поводила себе так, неначе дійсно не знала про існування конкурентки. Зрештою, нічого небезпечного для себе у таких походеньках Вільгельма Габсбурґа-Лотаринзького вона не бачила. Дійсно, яку конкуренцію для неї може скласти проста телеграфістка паризької пошти?