Юрій Сорока - Іван Богун. Том 1

– Тарпани, – неголосно сказав йому Омелько, помітивши інтерес хлопця. – Дикі коні. Напевне, жеребці під час водопою бійку вчинили.

Повними життя були і води поруч з човнами. Інколи з глибини здіймалися кола повітряних бульбашок – десь там внизу тлумилися неповороткі соми; вискакували з води блискучі коропи та великі, немов колоди, осетри. Поряд з човнами пропливали, звиваючись, стрімкі тіла попелястих гадюк або оливково-зелених вужів, котрі рятувались у воді від денної спеки…

Після заходу сонця рух флоту, щоправда, з меншою швидкістю, продовжувався до самого ранку. Мовили, що Соколець вдень помітив кілька татарських каяків, які блискавично зникли в очеретах. Тож тепер намагався досягти Тавані, випередивши їх. Іван, звільнившись від роботи, ліг на постелений під облавком кожух і заглибився в споглядання мороку над головою, крізь який проглядали лише кілька десятків зірок. Непомітно для себе він заснув, підводячи підсумок першому дню, проведеному за справжньою козацькою роботою. Йому снилося ніколи ним не бачене місто Стамбул. З високими мурами, золотими воротами, що вели до міста, і куполами сотень храмів над блакитними водами Золотого Рогу.

Наступний день не приніс із собою змін. Хіба що за наказом Сокольця від флоту від'єдналися кілька десятків невеличких дубів, що їх мали на мотузках за кормою майже всі чайки, і в очерети праворуч та ліворуч, а також по ріці прямо по курсу, полетіли добре озброєні ватаги козацьких вивідчиків – Соколець хотів знати про навколишні плавні більше, ніж плавні знали про нього. Богун з Нечаєм почали було прохати Омелька про залучення до однієї з таких ватаг, але почули лише: «за опачинами ваші вивідний!», тож мусили скоритися і справно веслувати нарівні з рештою запорожців.

Сутінки впали на караван козацьких байдаків швидко та несподівано – час для виходу із Січі був підібраний перед народженням нового місяця, коли ночі стояли непроглядно темні, а вечірня імла близької осені ховала диск сонця на заході, ковтаючи його за лічені хвилини. Проминув другий день подорожі. Навіть на фоні зібраності і уважного ставлення до того, що відбувалося навкруги, Іван відчув якесь особливе напруження в поведінці оточуючих. Без жодного звуку йшли вони близько години в цілковитій темряві, маючи перед собою лише обриси кількох передніх чайок, потім, підкорюючись нечутному для Богуна наказу з отаманської чайки, почали забирати праворуч, доки з шелестом не пірнули в очерети. Іванові на плече лягла чиясь рука. Він, придивившись, побачив біля себе Омелька.

– Залазь у дуб, Іване, – коротко наказав курінний, – будеш у мене за джуру поки що.

– А що воно? – не зрозумів спершу Богун.

– Тавань. Наказний порадитись збирає. Будеш у мене на веслах, заодно й почуєш, як розумні люди раду тримають.

Більше Іван ні про що не запитував. Швидко перейшов на корму та скочив на облавок хиткого човна-дуба. Майже одразу з'явився Омелько.

– Тримай прямо, – кинув він. – Я скажу, де повернути.

Богун взявся веслувати, намагаючись, щоб вода під веслом не плюскотіла. Одночасно згадував все, що чув від запорожців про місцину, коротко охарактеризовану Омельком: «Тавань». Згідно з почутим він зрозумів, що настав якраз той етап подорожі, коли потрібно було діяти вкрай обережно. Саме тепер багато в чому вирішувалась доля всього походу. В темряві попереду мав знаходитися закутаний у морок острів Тавань. Далі, навпроти нього, здіймали свої високі гарматні форти цитаделі Кизикермень і Арслан – праворуч і ліворуч від Тавані. Пильно стерегли вони течію Дніпра та невеличкого його притоку – Конки, який саме тут поєднував зі Славутичем свої води. Розлючений десятками спустошливих нападів запорізьких козаків на Анатолійське побережжя, Румелію та Болгарію, султан наказав в понизов'ї Дніпра створити цілу низку перешкод і оборонних споруд, аби забезпечити себе від «гяурів». Кизикермень і Арслан були першими з таких перешкод. Окрім міцних залог і потужних гармат на своїх мурах, вони мали натягнуті від своїх стін до острова Тавань перегороджуючі течію Дніпра і Конки важкі залізні ланцюги. Ланцюги слугували одночасно брамою і сигнальною системою, яка допомагала визначити залогам, що хтось намагається пройти повз них під покровом темряви. У двох місцях, неподалік від кожної з фортець, в ланцюгах було утворено проходи – саме там, куди з фортів націлили свої жерла турецькі гармати. Здавалось, і цілком слушно, що пройти Тавань неможливо.